Кудлата собака на ім’я Ніколь стала відомою на всю країну в перші місяці повномасштабного вторгнення, коли разом з провідницею Укрзалізниці Тетяною Міньковою, яка провела безліч евакуаційних рейсів. Ніколь не вміє робити чай, проте її увага зігрівала не гірше за напій, особливо в перші місяці повномаштабного вторгнення. Тоді потяги Укрзалізниці стали символом болю, сліз та розлуки: на шляху до невідомого турбулентного майбутнього фактично кожен пасажир потребував підтримки, а Ніколь давала її всім без виключення – дітям, дорослим, військовим…
Рік і дев’ять місяців Таня та Ніколь працювали фактично без відпусток та вихідних, взимку цього року рейсів стало менше, і пані Тетяну відправили у відпустку, згодом вона написала заяву на звільнення з Укрзалізниці.
Нещодавно кудлата провідниця Ніколь разом зі своєю Танею здійснили свій останній рейс.
На мені були три дуже сильно затягнуті дроти, я перегризла їх і втекла на вокзал
– Ніколь, привіт! Від початку війни ти була незмінною напарницею своєї людини – провідниці УЗ Тані. Разом із нею ви об’їздили тисячі кілометрів залізною дорогою. Ти пам’ятаєш, як і коли ви з нею познайомились?
Це був кінець листопада 2018, залізничний вокзал Дніпра. Вночі я шукала де б можна прилягти, відтак і заснула на першій колії, а потім примерзла і не могла звідти вибратись. Мені було страшно та холодно, а на ранок якийсь великий залізний дракон накрив мене з головою – це був поїзд із Києва, у ньому була моя Таня. Я опинилася між високим пероном і сусіднім від Таніного вагоном. Трохи згодом я почула, як провідниці говорять між собою і почала щосили пищати та хрипіти не своїм голосом. Я робила усе, щоб люди мене почули й допомогли. Такою людиною виявилась Таня, вона спустилася до мене, відколупала мене якоюсь незвичною палкою і забрала на перон, потім провела рукою по моїй шиї та тілі й відчула, що там є три перегризені проволоки – слід від мого колишнього життя. Спочатку я огризалася і навіть трішки покусала Таню, а потім пригорнулась до неї. Вона стала першою, хто мене пригорнула до себе. До цього я не знала, що існують хороші люди.
– Ти говориш про дроти на шиї. Розкажи трішки про те, яким було твоє життя до зустрічі з Танею?
Мені було сім місяців, коли я потрапила до Тані. До цього я жила разом із безхатьками, вони зазвичай люблять заводити таких кудлатих собак із довгою шерстю. Прив’язують їм до шиї дріт, протягують його через увесь тулуб, перев’язують собакам лапи й так просять гроші у перехожих. На мені були три дуже сильно затягнуті дроти, я перегризла їх і втекла на вокзал, так і опинилася на колії.
Таня каже, я б не вижила на вулиці через те, що маю алергію на укуси комах. Коли мене кусає комар, блоха чи, боронь Боже, бджола, мені стає дуже погано. Це щастя, відтепер я живу вдома.
– Твоє минуле та історія знайомства з Танею змушують серце здригатись. До речі, Ніколь, чому Таня назвала тебе саме так?
О! Це дуже цікава історія!
Спочатку я була безіменною, бо виглядала настільки слабкою, що Таня думала, що я не протримаюся і декількох днів. Однак лікарі завірили, що я здорова і в мене були хороші аналізи. Просто я дуже давно не їла і забилася чимало.
Потім Таня називала мене Сова (з наголосом на «о»). Тоді, якраз у передзимовий період, були дуже популярними фільми про Гаррі Поттера. Таня кликала мене «Сова, Совушка…», але я ніяк не реагувала на це ім’я.
Минуло три тижні відколи я була у Тані, вона не поспішала давати мені ім’я, бо все ще шукала людей, які заберуть мене до себе. Та ніхто не хотів. Отож на день Святого Миколая Таня почала міркувати як же мене назвати, почала складати по поличках усі факти про мене: знайдена на залізниці залізничницею, у перший же день покаталася у вагоні, побувала навіть у резерві. Потім Таня несла мене у своєму робочому бушлаті додому, дуже люблю спати на її робочому одязі.
Кажуть, що Святий Миколай допомагає людям у дорозі, у вагоні в кожного провідника є іконка святого Миколая. Коли Таня тільки-но заїхала до своєї квартири, то там у кімнаті теж висіла така іконка. Ще Таню колись пограбували на роботі, вона вже йшла звільнятися – і тут дорогою перечепилася, а під ноги їй випала іконка Миколая. Тоді Таня зрозуміла, що це той самий знак і не варто поспішати йти із залізниці. Ця іконочка-календарик і по цей час скрізь із нею. Отож на свято Таня склала до купи усі факти, пов’язані зі Миколаєм та його присутністю у її житті, і тихенько звернулась до мене: «Ніколь…». Я одразу повернула мордочку в її бік. Нарешті Таня здогадалась! Так на день Святого Миколая у мене з’явилось ім’я.
У перші кілька місяців кожного рейсу траплялись ті, хто плакав
– До речі, Ніколь перекладається як захисниця людей, тому це робить історію ще більш неймовірною! Тобі подобалась робота на залізниці?
Дуже! Я обожнюю залізницю. Мені подобалось усе, що мене оточувало. Одного разу я взагалі поїхала «у рейс» без Тані. Їздила по усьому вокзалу і усьому резерву поки Таня вишукувала вагон зі мною, але я не боялася, бо вже самостійна дівчинка і хазяйка свого вагону. Я часто гралася з дітьми та чула, як старші люди спілкувалися між собою і казали наскільки ж добре, що у вагоні є така собака. Я любила свою роботу. Таня каже, що я дуже витривала і тихо себе поводила.
– Невже зовсім не лаяла і не бешкетувала під час рейсів?
Поки Таня у формі, я поводилась стримано і терпляче. Коли ми їздили на відкриття дитячої залізниці, то діти там робили зі мною усе, що хотіли. Хтось за лапу смикне, хтось за вуса чи за хвіст. Я терпіла, дивилась на Таню, вона все ще була у формі провідниці, значить ми на роботі. Але як тільки Таня перевдягнулася, я зрозуміла, що наша зміна вже закінчилася і почала проявляти характер, коли мене хтось займав. Зазвичай собаки відчувають людей, які їх бояться, і починають агресивно гавкати. Я ж навпаки : підходжу до людей, які бояться, починаю лащитись чи тертись об них.
– Таня дуже переживала, що ти не зможеш контактувати з дітьми під час поїздок, сталося ж навпаки. Розкажи, чому твоє ставлення до дітей змінилося?
Одного дня ми з Танею йшли по узбіччю дороги. Це був житловий район, довкола дитсадки та школи. Назустріч нам жінка вела групу дітей, всі йшли парами. І тут просто нізвідки вилітає позашляховик. Ми з Танею вирішили перечекати, поки він проїде, і сховалися біля сміттєвого баку, що стояв поряд. Жінка з дітьми в останній момент теж швидко повела їх у наш бік. Машина промайнула поряд із дитиною, всі інші вибігли на нас. Я злякалася та чкурнула, перекрутилася під колесами машини на очах у Тані й побігла далі. Вона дуже плакала, шукала мене живою чи не живою. Через 2 години мене таки знайшли і відвезли до лікарні. Після цієї історії у ті моменти, коли я бачила дітей, то починала тремтіти та тікати від них. Евакуація все змінила. Таня переживала, що я боятимусь, тому не підпускала до мене зацікавлену малечу з мамочками, але мені самій дуже закортіло підійти до дітей. Я вистрибнула до них, лягала на спинку, вони чухали мені животик, гладили мене. Так я поборола страх перед дітьми. У мене вже зібралося дуже багато історій з дітками.
– Розкажи нам якусь з них, якщо не важко.
Одного дня ми везли діток з інвалідністю потягом до Польщі. Серед малечі був хлопчик, який постійно стукався головою об стіл. Я підбігала до нього, щоб він бився об мене, а не об твердий стіл, та слідкувала, щоб йому не було боляче. Згодом малюк заспокоївся, а мене оточило дуже багато дітей. Вони робили мені масажик, і до кінця поїздки абсолютно всі у вагоні були задоволені.
– У поїздах їздить дуже багато військових. Ти комунікувала з ними?
У мене особлива любов до військових – одразу починаю махати хвостиком, коли їх бачу, лащусь до них. Я відчуваю людей, у яких болить душа. Більшість військових спокійні і виважені, але траплялися випадки, коли я дуже добре бачила, що людині погано після контузії чи пережитого стресу. Я лягала на військового, який шумів на весь поїзд, кричав до мене, плакав та запитував як його собака тут опинилася, вона ж загинула. Іноді він стискав мене так, що я аж попискувала, але нікуди не відходила від нього. Ми лежали разом на полиці до самого ранку.
Був чоловік, який довго сидів зі мною на підлозі біля купе Тані, дивився мені в очі і голосно розповідав, як тричі їздив у Маріуполь, вивозив рідних, а під час третьої поїздки мало не загинув. Жоден пасажир не зробив йому зауваження. Зранку один із пасажирів сказав, що тепер він повністю вірить в історії, які до цього чув про мене.
– Від початку війни у тебе з Танею було багато евакуаційних рейсів до Покровська і не тільки. Як ви з нею прийняли рішення брати тебе з собою для цих поїздок?
Спершу Таня шукала з ким можна було б мене залишати, однак перетримка не завжди була надійним і безпечним варіантом, тому Таня вирішила брати мене із собою. Я жодного разу про це не пошкодувала, адже там я відчуваю себе “як у свої тарілці”.
У перші кілька місяців кожного рейсу траплялись ті, хто плакав. Я весь час проводила з ними, інколи повертаючись до купе Тані аби попити водички. В той час я постійно була мокрою від сліз пасажирів.
– Розумію, що у кожного пасажира свій біль. Але, можливо, була якась історія від пасажира, яка шокувала чи запамʼяталась найбільше?
Ми їхали евакуаційним поїздом до Дніпра. Одна жінка з Харкова усю дорогу стояла – як військові після контузії, які не можуть спати і стояти. Так оце і вона стояла. А потім весь день після теж стояла. Вона не вірила, що жива.
Таня підходила до неї, пропонувала прилягти, однак жінка відмовлялась. Потім нарешті розповіла нам свою історію.
Слухаючи її, Таня настільки сильно зціпила зуби, аби не заплакати, що у неї аж розкришився один.
Виявилось, жінка близько тижня просиділа разом зі своєю донькою у підвалі. А її сусіди не встигли до нього добігти. Вони померли поруч підвалу. Їх чи розстріляли, чи вони від снарядів загинули… Тоді якраз було потепління. Жінка з дитиною увесь тиждень дихала запахом мертвих тіл. А коли за ними приїхали евакуаційні автобуси, вона закривала своїй донці очі, щоб дівчинка не бачила мертвих сусідів, з якими раніше спілкувалася. І тоді вони сіли в один автобус, інші сіли в інший.
Коли вони вже від’їхали від того будинку, то прилетів снаряд. І автобус поза ними зник… Його не стало разом із людьми всередині. Тобто виявилось, що той автобус, який вона обрала, був її порятунком.
Її донька все одно не розуміла що саме сталося і не знала, що поза ними автобус, який також їхав із людьми з підвалу, вже до пункту призначення ніколи не доїде. Жінка намагалася вберегти психіку дитини, перейнявши на себе увесь жах від пережитого. Вона всю дорогу проїхала у вагоні, стоячи та міцно тримаючись за поручні.
– Це правда, що ти могла просидіти з пасажиром кілька годин або терпляче виконувати усі команди дітей стільки, скільки потрібно? Як ти відчуваєш, що людям потрібна підтримка?
Можливо, через те, що я свого часу теж переживала сильний стрес, я десь всередині відчуваю, коли людям погано. Коли впало біля колії у Львові, під’їжджаючи до міста, у пасажирки стався нервовий зрив. Я сиділа з нею на проході, тикаючи та штовхаючи її своїм носом.
Була жінка, якій по телефону повідомили про смерть чоловіка. Я просто вклалась їй на ноги.
У мене дуже хороша пам’ять. Одного разу Таня за пів години навчила мене легенької команди, зняла усе це діло на відео для подруги, а потім забула за нього та не повторювала зі мною цю команду рік. Через рік Таня натрапила на відео і знову попросила мене виконати цю команду. Я все виконала, бо усе пам’ятаю. Так само як і всі травми, які отримала до знайомства з Танею.
Я буду там, де є Таня
– Ти дуже добре відчуваєш незнайомих людей, а як щодо Тані?
Її я відчуваю ще сильніше. Я була у Тані вже 2 роки, коли вона потрапила на операційний стіл.
Вона ходила по кімнаті і падала від болю. Як тільки Таня падала, я лягала на підлогу, щоб їй було м’якше. Я була її “подушкою-подружкою”. Іноді мені було боляче теж, але я ні на крок не відходила від неї.
Таня любить мене, для неї не має значення моя порода. Собака, як і людина, повинна бути унікальною. Коли я бачу нехороших людей, схожих на безхатьок, які мене ображали, то починаю штовхати Таню своєю дупцею якомога далі від них. Так я її захищаю.
– Ти маєш свій Інстаграм, як часто пасажири тебе пізнають?
Я маю сторінку в Інстаграмі як згадку про цей період нашого з Танею життя. Там ми з нею висвітлюємо наш невеличкий світ залізничних пригод. Таня веде сторінку сама, бо у мене лапки. Часто нам пишуть люди і розказують різні історії зі свого життя. Деякі люди впізнають мене і тегають у сторіз. Мені це приємно, але я не женусь за популярністю чи славою – просто намагаюсь жити своє щасливе собаче життя тут і зараз.
Я не дуже люблю, коли люди називають мене незвичайною чи ще якоюсь «не такою, як усі». Передусім, я собака. Коли я бачу чи відчуваю, що щось не так, то одразу цікавлюся і реагую. Можу просто підійти поставити лапку на людину, а можу тикати носом, сидіти поруч, пищати біля неї тощо. Деякі люди дістають камеру, починають знімати мене.
– Ти дуже багато подорожувала Україною. Краєвиди якого регіону запам’ятались найбільше?
Так! Я дуже люблю дивитись у вікна. Коли ми їхали в Рахів, мене неможливо було зняти з полиці – я весь час роздивлялася гори, дерева і гарні будинки. Я дивлюся у вікно постійно: у тамбурі, в купе, а коли їдуть локомотиви, то просто не можу відірвати погляду і уважно слідкую за їхнім рухом. Це, певно, одне з моїх хобі, яке я можу робити годинами.
– Чим тепер займатимешся після звільнення Тані з лав провідників? Які у вас плани на майбутнє?
Я буду там, де є Таня. Поки триває війна, я ні ногою від неї. Ми будемо разом до останнього. Іноді я помічаю як їй важко, як вона втомлюється морально та фізично. Якщо колись вона захоче змінити професію, я теж буду з нею. Я дуже люблю Таню.
– Чому ви з Танею пішли з Укрзалізниці? Це втома?
Таня не перший рік мріяла працювати з тваринами. Ще три роки тому вона почала займатися грумінгом, але графік на Залізниці не дозволяв цим нормально займатися. Влітку з’явилося трохи більше вихідних, тож Таня схопилася за першу ж можливість пройти практику. Та й вагонів тоді стало менше, а провідників багато. Зараз грумінг та догляд за собаками – ключовий аспект у житті Тані, вона хоче повністю присвятити себе роботі з тваринами.
– Ніколь, яким був ваш з Танею останній рейс?
Ми їхали у Львів. Того дня самі пасажири підштовхували Таню до усвідомлення, що грумінг важливий. Жінка-психолог, родичка якої веде Гостомельський притулок, розмовляла з Танею про собачу психологію і кінологію. Вона помітила Танін хист до комунікації з собаками. Тож Таня все-таки наважилась розповісти, що їй подобається стригти собак. Плюс до всього, пасажири сказали, що я дуже гарно підстрижена і доглянута, чим підштовхнули Таню не зупинятися у грумінгу. А в іншому купе їхав чоловік-ветеринар, який так само говорив, що це дуже цікаво – мати справу з тваринами. Відтак останній рейс був хорошим натяком для Тані. З великою вдячністю до залізниці, я безмежно радію і вболіваю за новий шлях моєї улюбленої Тані.
