Сьогодні він успішний телеведучий та благодійник, який став відомим завдяки випадковій грі слів «мій пес Дюк» його господарки, телеведучої Тетяни Гончарової, в прямому ефірі телемарафону. А ще рік тому він не мав ні Гончарової, ні ефірів, ні навіть власного імені. Жив у притулку та ледь-ледь врятувався від ракет, що влучили туди в перші дні війни.
URSA.MEDIA розпочинає серію інтерв’ю з відомими тваринами та їхніми господарями. І першим героєм нової рубрики став, ясна річ, Пес Дюк.
– Привіт, Пес Дюк! Сьогодні ми знаємо тебе, як співведучого Тані Гончарової в проєкті «Гончарова подкаст», а ще рік тому ти жив у притулку «Best Friends». Чи памʼятаєш, як туди потрапив?
– Я там народився. Ніби так…Ми питали маму Христину (прим. Тані: директорка «Best Friends»), звідки я. Сказала, що у них і народився. Коли ракети прилетіли, мені був рік. А ті малі, кому року не було, жили в окремому будиночку, і туди влучила ракета, і вони загинули.
А мені аж рік був. То я пес дорослий і мав собі окремий вольєр, з якого мене вчасно випустили, як і інших дорослих псів. 1-го березня тут все палало, гриміло, але наш Саша (прим. Тані: працівник притулку, чоловік Христини) бігав, обпікав руки об гаряче залізо і всіх випускав. Тих, хто вижив. У нього руки потім були чорні, а ми всі в ліс побігли та чекали, коли буде знову тихо.
– Як відбулося твоє знайомство з Танею? Ти сам обрав Свою Людину чи вона тебе?
– Та ну, як би вона мене обрала, коли нас тут 700 душ і всі так раділи, що нарешті до них знову прикотили гості? Нам так весело було без кліток гуляти, бо частина кліток була потрощена, а інші треба було почистити й полагодити, щоб ми знову там жили. От і приїхали до нас волонтери зоозахисної організації URSA. Але через те, що рашисти пішли й від ракет нас вже не треба було захищати, то вони захистили нас від сміття і какашок, і я побіг їх облизати, щоб віддячити, а вони мене вподобали. А мені радісно, коли комусь радісно, тому я радісно їм хвостом махав, дякував, стрибав на них. Вони мене і забрали. Загалом наміру покидати притулок не було, тут же он скільки друзів!
– З притулку ти переїхав до столиці, у квартиру. Чи важко тобі було адаптуватися до нових умов життя? Адже ти, по суті, з народження жив у вольєрі.
– Та що там адаптуватися?! Гуляємо багато, спимо м‘яко. В мене тепер є надійний і досвідчений друг — бультер‘єр Буря, тому я не сумую. Я сумую, тільки коли господарів нема вдома. Раніше так боявся, що пішли й не повернуться, що півквартири книжок перегриз та інших речей, а тепер знаю: постійно повертаються і цілують нас. Тож ми для них все.
– Ох, пес Дюк, то ти, виявляється, бешкетун! Скільки Таніних підборів та книг згриз? Зізнавайся.
– Давайте не будемо рахувати скільки, щоб не нагадувати. Ну, різне буває… Я звідки знав, що мене люблять більше за прикраси? За підбори? За шубу навіть, з екохутра? Не знав, хвилювався, визнаю. Але тепер я… блокнотик тільки погриз за останні півтора місяця і те маю виправдання: хіба можуть бути справи інші, окрім прогулянки зі мною і Бурчіком?
– До речі, поговорімо про твої відносини з бультер‘єром Бурею. Люди часто бояться заводити другого пса, бо переймаються через конфлікти між ними. Як він тебе прийняв?
– Я ніколи не мав такого доброго друга. Навіть всі собаки на районі це знають: бультер’єри – найдобріша порода і найвеселіша, а мій Буря і погоді. Ми постійно граємося і навіть свої іграшки, череп і лемурчика, він мені постійно віддає, коли прошу.
– До речі, чому саме ти став співведучим у проєкті «Гончарова подкаст», а не твій товариш Буря?
– Буря не любить працювати. І мене постійно відмовляє. Каже: «Не ходи ти на той подкаст, тобі гонорар навіть не призначили». А мені ж все цікаво: люди, лампочки там на приладах освітлювальних… коли люди приходять і говорять до мене щось приємне. Тому я ходитиму і далі. А коли втомлений, то сплю на ногах у гостей і мені сниться те, з чим вони прийшли, так багато про що дізнаюся і потім розповідаю Бурчіку. Він бурчить, що заради того з дому і не варто було виходити, але ж я знаю: йому цікаво слухати, то він просто вибрикує.
– І як тобі робота в кадрі? Чи були в тебе якісь курйози під час зйомок?
– Ну, коли повітряна тривога, я стрибаю на підвіконня і чекаю ракет. Але поки жодну не бачив, та й ППО працює так, що я навряд чи зможу її випередити. Кросівок разок облизав гостю, але він сказав: «Молодець пес Дюк! Дякую за чистоту!» А так що…? Я слухняний пес! Клопоту не завдаю.
– Поділися секретом, хто з гостей «Гончарова подкаст» справив на тебе найбільше враження і чому?
– Я не скажу хто, але він був єдиний, хто сказав: «Приберіть пса». А найбільше я вподобав Масі Наєма. Він так мене гладив, так на мене дивився, бо в нього самого пес Бармалей і він знає, що нам, собачкам, треба. Як з нами треба. Я люблю, коли мене люблять!
– Пес Дюк, окрім кар’єри ведучого, ти ще й активно займаєшся благодійністю. Розкажи про реалізовані тобою проєкти. Чому вирішив підтримати саме URSA (прим.- громадська організація із захисту прав тварин)?
– Так завдяки URSA в мене тепер є дім. Це ж випадковість. Я міг і досі сидіти в вольєрі, у своєму найкращому притулку. Я любив його. Але тепер я люблю цей дім і свого Бурю. Лапки не відсохнуть, маю допомагати іншим. Тому ми зробили чашки, я поставив слід від лапки, закликав всіх гризти русню (отаке лого) і всі кошти переказую тваринам-підопічним Центру Врятованих Тварин URSA. Буря проти, каже:«Давай краще в ресторані прогуляємо». Але я не голодний, як він, тому віддаю все, що наторгував, на вольєри.
– Яке в тебе чуйне серце, Пес Дюк! А скільки коштів для них зібрав?
– Тисяч 70 зібрав. Я молодець?
– Як думаєш, чому люди по цей час купують собак?
– Ну, вони ж купують таких, як Буря, породистих. Дорогих і цікавих. А я хто? Цікавий, але простий. Тому їх не можна засуджувати. Хтось любить ромашку, а хтось орхідею. Я б просто так сказав: одному псу буде нудно, навіть якщо ви дуже веселий господар, тому хай у вас буде породне і непородне. На одного витратитесь, а інше врятуєте. А друга причина – купують, бо не вдумалися, що треба собаці. Купують для себе, типу чи модно, чи красиво, а по факту вийти на 30 хвилин на день – це все, на що вони здатні. Але ми не для того, чесно кажучи… з нами інакше треба.
– Чи має порода значення для успішної кар’єри?
– Ну, якщо виставки, то так. Хоча є кубок Барбоса – туди можна і нам, безпородним. У нас нема кар‘єри. Я от не кар‘єрист, тому головне, щоб господарі поруч і любили тебе, а кар‘єра – вона тобі радості не додасть. Хіба зробить відомим, але слава – то таке… сьогодні є, а завтра нема.
– Як думаєш, що потрібно зробити, аби тварини в Україні жили щасливо?
– Щоб одна людина взяла відповідальність за хоча б одну тварину. З вулиці, з притулку. Щоб жодна людина не ображала псів і котиків. Не так, що взяла, а потім викинула. А такі дівчата, як URSA, гасатимуть потім в пошуках грошей на корми.
– Твоя життєве кредо?
– Не зупинятися. Бо життя таке цікаве. Бігати, гасати, гратися, радіти.
– Що собаці треба для щастя?
– Розуміння, що він господарю потрібен. От мої постійно мене в різні місця возять і водять, гуляємо то пішки, то бігом, то на вєліках. То стрибаємо, то кудись ліземо, то вивчаємо нові команди. Мені має бути цікаво. Коли цікаво – це означає, що я не просто штучка на повідці, якою нудяться, бо її треба двічі на день вивести попісяти та покакати. Я готовий купу всього зробити, просто мені мають показати й пояснити. І собак інших я розумію, і дружній до них, бо мені все можна. Мене не відсмикують від них, не тягнуть стрімголов на інший бік вулиці, коли іде хтось більший за мене. Все так просто!
– Що ти робиш, щоб підняти настрій твоїй людині, коли вона засмучена?
Удаю дурня. Перекидаюсь, закатую очі, вивертаюсь кумедно… Та що це я вам маю секретики розкривати? Це мої господарі. Я вам їх не віддам!
