Сьогодні межі образу героя війни дуже стерті, адже іноді тварини роблять для перемоги та порятунку інших більше, ніж деякі люди. До прикладу – пес Федя, який пів року свого життя провів на вокзалі у Дніпрі, зустрічаючи рейси з евакуйованими українцями, чи в дорозі до прифронтових зон. Адже його опікун – Ярослав Корнієнко, координатор евакуації в благодійному фонді «Схід-SOS». Чоловік завжди бере Федю з собою. Пес зустрічає людей із автобусів, іноді тикається в них мордою, іноді злизує їхні сльози – і людям стає трохи легше.
Сьогодні Федя повноцінний хвостатий психолог «Схід-SOS», без якого команда вже не уявляє напряму евакуації.
Федю, привіт! Яка в тебе витончена борідка!
Привіт! Дякую! Мій барбер, тобто грумер, постарався. Я сказав, що йду на інтерв’ю до вас, тому маю бути красунчиком. Направду, мій грумер – Ярославова тітка. Вона гуру цієї справи.
Оце тобі пощастило з тіткою! Перше традиційне питання від URSA.MEDIA, як ви з Ярославом знайшли одне одного?
Ярослав не планув приймати мене у своє життя. Це я прийняв його у своє. Таким, яким він є. Я люблю Яріка сильно-сильно.
Коли я народився, в інсті з’явилася сторінка роздачі цуценят. Мене тоді забрала подруга Ярослава. А він тим часом тільки повернувся з відпустки в Одесі. Згодом подруга поїхала і лишила мене Яріку.
Для нього було абсолютно спонтанним рішення мене забрати. Це відбулося на інтуїтивному рівні і я радий, що мій щенячий посил на нього спрацював. Я відчуваю, як він мене любить. Він ніколи не дресерував мене, але я знаю основні команди. Ярік ніколи не домінував наді мною і не поводив себе, як ватажок. Я розумію, хто з нас хто, завдяки нашим гарним емоційним стосункам. Ярік про мене піклується, тому я його слухаю. Він ніколи не наказував мене за щось, бо не було у тому потреби. Він мій найкращий друг. Наші стосунки – це щось схоже на стосунки між батьком та сином.
Федю, скажи, а це правда що тебе спочатку звали Олексій? Чому ти змінив ім’я?
Ярік голосно засміявся, коли почув, що мене звати Олексій і сказав, що якийсь я зовсім не Олексій. Не в образу всім Олексіям.
Він вирішив, що я більше Федір, ніж Олексій. Друзі називають мене Федя, Федося, Федосій, Федічка…
У мене з дитинства була така борідка, кажуть, я трішки схожий на філософа. Насправді, я і є філософ. Просто лапки заважають це довести. Хоча знаєте, я настільки самодостатній, що мені нікому не треба нічого доводити.
Федю, як ви з Ярославом стали частиною команди «Схід-SOS»?
На початку повномасштабного вторгнення мені було всього півроку, але вже тоді я гарно адаптувався до потягів та нових місць. Скільки себе пам’ятаю, я завжди з Яріком. Він ще до повномасштабної скрізь брав мене з собою: то в студію, то до друзів. Ми якийсь час були в Києві, а потім вирішили поїхати в Ужгород. Дядько Ярослава сказав, що у «Схід – Сос» є дуже багато активностей, то ми з Яріком і поїхали туди з метою допомагати.
Два тижні ми провели в офісі, працювали там на лінії фонду. Я був малюком і Ярік не спускав із мене очей. Скоро ми зрозуміли, що неможливо координувати евакуації з найгарячіших точок Луганщини, будучи в іншому кінці країни та переїхали в Дніпро. Ярік не хотів залишати мене на друзів, бо я тоді міг обпісяти усе довкола чи погризти чужі капці. Йому було дуже незручно і він почав щодня ходити зі мною на платформу. Ми зустрічали та тимчасово розміщували маломобільних людей.
Невже ти завжди був поряд з Яріком?
Так, мій повідок був у нього в руці і паралельно Ярік працював, бо мене не було куди діти. Трохи згодом на вокзал почали приходити інші люди, з’явилася спеціальна працівниця, яка тримала мене щовечора, поки Ярік тягав людей. Така у неї була функція – тримати мене.
Перший час у Дніпрі на вокзалі персонал ще не добре знав Яріка, та коли вони бачили мене, їм було легше вступати в контакт, вирішувати із ним якісь питання. Я дуже притягую до себе людей.
Федю, от ти постійно у волонтерській роботі, певно нема коли й смаколика згризти…
Абсолютно! Іноді я навіть вимушений їсти кошачий віскас, бо під час евакуації Ярік не завжди має змогу щось мені приготувати. Я все розумію, діяльність у нас ненормована.
Фахівці та фахівчині «Схід-SOS» завжди готові побалувати мене чимось смачненьким, бо я дуже люблю солодощі. Обожнюю фруктове морозиво, а пломбір – це взагалі моя вічна любов. Але голова правління нашого фонду, Катерина, ветеринар за фахом. Вона тримає ситуацію з солодощами під контролем і завжди сварить тих, хто намагається мені щось дати. Усі у «Схід-Сос» мене підгодовують, а Катерина захищає від ласощів. Коли я поїм, стаю дуже гіперактивним та починаю нападати на бобрів.
На бобрів?
Так, я дуже люблю придуркуватих бобрів. Знаєте, є такі бобри – придуркуваті.
У Яріка ще з часів гуртожитку був такий. З моєю появою, він протримався 2 місяці.
Ярослав придбав тобі нового?
Аякже! Одразу ж купив, але за дві доби бобра не стало. Люблю їх так сильно, що аж вщент.
Ще є такі зайки, вони продаються в магазинах, але бобри мені більше подобаються. Гумові іграшки у мене тримаються трохи довше. Люблю розривати м’які, а потім діставати з них вату. У Яріка часто вся квартира в ній. Думаю, я міг би стати крутим борцем із ватними придурками.
Дякую, Федю, що поділився. Можливо, хтось із влади прочитає наше інтерв’ю та візьме це до уваги.
Завжди відкритий до співпраці. Ще раніше я любив красти капці, а зараз зариваю усі смаколики під подушки і ковдри. Дуже люблю згризати ручку крісла: лягаю на нього і відгризаю її.
До речі, ходімо прогуляємось? Щось ми засиділись….
Ну нарешті, біжимо! Обожнюю гуляти, часто можу урватися за вороною, горобцями, котами чи білками. Нападаю на інших хлопців собак. Ярік каже, що це через те, що я подорослішав і в мене зашкалює тестостерон.
Невже нападаєш на хлопців?
Так! На місцевого бульдога, пітбуля нападаю… Це моя територія. Я відстоюю свої кордони.
Кажуть, собаки не відчувають свого розміру, це стовідсотково про тебе, Федю!
Я не боюсь інших собак, навіть великих. І часто можу вступати у суперечки з тими, хто трішки більший за мене, в рази так три. Я дуже компанійський, люблю всіх собачок, окрім хлопців. На хлопців я гавкаю, нападаю, викликаю їх на дуель!
О! Це моя подружка Кєша (на зустріч нам прямує пес з опікуном). Ми закохані. Це моя дівчина, любов усього мого життя. Ми часто гуляємо разом Михайлівською площею.
А на Сумщині у мене щодня була нова закоханість. Люди з окупованих територій дуже часто виїздили з тваринами. І завжди була собачка, яку я обирав серед інших, постійно тягнувся до неї, ми тусувалися разом. Потім ввечері, коли ми розставались, я її забував і наступного дня у мене була вже нова кохана.
Так ти ж казав, що Кєша любов усього твого життя! Федю, ти справжній Маврик!
Нічого не можу з цим поробити. Довкола стільки красунь, що моє гаряче серце ледве стримується. Можливо, у минулому житті я так і нагрішив, тому ходжу зараз у тілі собаки.
Так от чому тебе називають людиною у тілі собаки…
У нас у команді є Оля, яка мене дуже любить. На початку нашої діяльності Ярослав називав мене людиною в костюмі собаки. А Оля така: “Ого! Я так все життя говорю про собак, з якими у мене зв’язок”. Ярік її не знав до війни і сказав таку ж саму фразу. Тому іноді я даю людям приводи думати, що я людина в костюмі собаки.
Федю, минув вже другий рік війни, що ти бачив протягом цих тяжких для країни часів?
Я бачив тисячі знедолених, страждаючих людей у дуже різному, іноді супер важкому фізичному і моральному стані. І серед всього цього бачив сильних людей, які незважаючи на важку атмосферу, були щасливими всередині. Я бачив, як проявляються якості різних людей під-час війни. Бачив прильоти, бачив травми, бачив Ярослава в різних стресових ситуаціях. Бачив, як купа, здавалася би термінових, нерозв’язних питань вирішувались в одну мить. Бачив, як мій опікун проявляє себе в усьому.
Тобі точно варто замислитись про особистий блог чи про книгу.
Шкода, мій Ярік трохи лінтюх, я б уже йому цілу книжку про наші пригоди надиктував! Але я також можу його зрозуміти. Кілька місяців ми взагалі не заходили в інстаграм – було не до цього. Почали заходити, коли познайомились з Ніколь і Танею. Ми їздили в Київ і розговорились, Таня показала, що веде сторінку Ніколь. Тоді Ярік пригадав, що дійсно існують сторіс та соцмережі.
Взагалі ми з Яріком доволі скромні в плані соцмереж, так само і «Схід-SOS». На початку війни ми так багато допомагали людям та країні, не висвітлюючи цього. Ми ставили мережі на другий план і лише згодом зрозуміли, що вони також важливі для комунікації.
І коли російські окупанти підірвали ГЕС, то ми були в інформаційному просторі всюди. Можливо, ми з Яріком теж дійдемо до того, аби якось висвітлювати нашу діяльність. Кудлата провідниця Ніколь надихає мене у цьому плані.
От тебе Ярослав усюди бере з собою, а як думаєш, є місце, куди б він тебе точно не взяв?
До повномасштабного вторгнення Ярік працював авіаінженером, робив пасажирські літаки і, напевно, єдине місце, куди б він точно мене не взяв – це конструкторський центр. Туди не можна з тваринами. Там Ярік займався моделюванням літаків, процесом перетворення 3-D модельки у реальну, уявляєте! З ним не засумуєш, я вам кажу: то музика, то літаки, а відколи війна – «Схід-Сос», евакуація, люди, собаки, коти… Я дуже подорослішав за час війни.
Федю, як ти зрозумів, що твоє місце в евакуаціях, у волонтерстві, а не на теплому дивані з кісточкою?
Я зрозумів, що потрібний там, коли приїхав перший евакуаційний автобус, вщент забитий людьми. Помаранчевий еталон, як зараз памʼятаю. Там було четверо маломобільних і хлопці їх вивантажували.
Був повний салон із дуже різними людьми, які довгий час перебували у стресі. Більшість давно не мала води і можливості помитись та перевдягнутись.
Були люди із Сєвєродонецька, з селищ… І коли усі почали виходити з автобуса, ми помітили розгублених дітей. Я одразу почав загравати до них. Ярік вручив мене їхній матусі, вона була дуже розгублена. Він дав їй завдання тримати мене, аби таким чином зібрати її до купи. Поки Ярік зайшов в автобус і займався справами, довкола мене уже була ціла купа дітей.
Я здебільшого заграю до них, ганяю з ними по усій території, намагаюсь створювати теплу атмосферу.
Люди проходили верифікацію та залишали своїх собак прив’язаними. Очікуючи на людей, собаки були в дуже сильному стресі. Бувало таке, що поруч з ними Ярік прив’язував мене і я починав їх відволікати. Ми починали гратися, комусь було весело, а хтось відбивався від моєї уваги.
До речі, вам доводилось евакуювати тварин?
Ми завжди евакуюємо людей із тваринами, коли ті хочуть їх забрати. Разом із нами їздили різні тварини. Нещодавно приїхала дівчина з окупованої території, у неї був маленький рюкзачок з особистими речами. В одній руці була крольчиха в переносці, в іншій – кішка і величезна лабрадорша.
Я відразу можу охарактеризувати людину, коли вона тягне за собою не валізи та шмотки, а друзів. Це говорить про те, що вона в першу чергу піклується про істот.
Тож ми усю цю благородну компанію везли у Полтаву з Сумщини. Я їхав разом з ними та затоваришував з усіма, особливо з лабрадоршою. Тусувався позаду усю дорогу.
Я товариський, але мене дуже непокоїть, коли бачу інших тварин, не собак. Коли приміром зустрічаю поні чи козу, то дуже збуджуюсь. Гавкаю, не розумію, що з ними робити.
Чи є хтось, кого ти особливо запам’ятав під час евакуацій?
Таких багато. Я запам’ятав одну бабусю, ми її везли у будинок для літніх людей, вона була дуже сумна. По дорозі змінились обставини, подзвонили її родичі і сказали, що чекають на неї в іншій країні. Тож ми везли її назад. Бабуся була дуже похмура і я стрибнув на сидіння поруч із нею та почав цілувати її в обличчя. Вона голосно розсміялася і вже більше не могла бути сумною.
Я часто лізу цілуватися до людей і вони одразу тануть.
Федю, лізеш цілуватися до незнайомців?
Так! Можу підбігти і розцілувати того, кому це зараз потрібно.
Буває, на лавці сидить дуже серйозна людина, враження, що у неї в роті лимон. А я підбігаю до неї, витягую у неї з сумки пляшку з водою та починаю загравати, стаю в позу готовності, щоб людина почала кричати: «віддай!» і тікаю з пляшкою. Одразу усі довкола починають реготати, а незадоволену життям людину просто розслабляє на очах.
Тому я не ведусь на стан людей, я показую їм, як треба поводитись!
Бувають моменти, коли до нас приїздять люди в різних станах: з ранами, з гонгренами, ще з чимось… Я підходжу до них і починаю облизувати, відчуваючи, що людина у важкому стані.
Якщо хтось свариться або зі скляними очима сидить і дивиться у простір, то бачачи мене, починає тягнутись, взаємодіяти.
Тебе називають талісманом «Схід-Сос». Розкажи про твої стосунки з командою.
Всередині нашої команди мене люблять. Усі, хто в стресі, завжди можуть погладити чи обійняти мене, взяти на прогулянку. Підходять до Яріка і кажуть: “Мені потрібно прогулятися, даси Федю?” Він дає, і колеги повертаються вже трохи зрефрешеними. Я повноцінний член нашої команди і талісман евакуаційників, мене знають усі.
Як тільки Ярік відкриває двері офісу, я залітаю і починаю забігати в кабінети. Відбувається величезний сплеск радощів. Усі до мене підходять, починають чухати, кричать: “Федя-Федя…”
У нас є кабінет, де сидить виконавча директорка та основні координатори. Я залітаю до них на диван і там починаю чухати спинку. У когось можу поцупити пляшку зі столу. Мене усі люблять, а Ярік каже, що щасливий від того, що я з ним.
Ярік бере мене на стратегічні сесії координаторів, я живу з ним у готелях, їжджу на різні тренінги.
Нещодавно ми з командою їздили на тренінг в Одесу і жили там у номерах в готелі. Я застрибував на стіл, всі сміялись, казали видно, що я не пригнічений.
А як же робоча субординація, Федю?
Я також її відчуваю. В один і найперших наших тренінгів мені дуже хотілось погратись, але я усе розумів і заспокоївся. Тренінг тривав три дні і наприкінці третього, коли я відчув, що усе скінчилося, то почав носитися по будівлі і стрибати на м’які пуфи, розносячи все довкола.
Я завжди оточений любов’ю, тому такий товариський та лагідний до людей. Мене дуже полюбила адміністраторка готелю в Сумах. Єдине, вона попросила, аби я не пісяв на певний вид рослин у її садочку, бо квіти згорали від моїх зусиль.
Федю, у вас з Ярославом життя певно сповнене стресу. Як ти з ним справляєшся?
Останній раз я стресував, коли ми були в бліндажі під час обстрілу і там було багато людей. Десь на четвертий вибух я дуже перелякався, бо відчував емоції людей.
Я був на Харківщині одразу після деокупації та на Херсонщині після підриву дамби.
Нещодавно жили в Миколаєві, коли був підрив ГЕС. На розвантаження гуманітарки їздили. Ярік зазвичай прив’язує мене десь поряд, я дивлюся та не заважаю. Але цього разу він непокоївся після затоплення, коли вода вже почала сходити в певних районах Херсону і не випускав мене з автівки, бо усе довкола було в муляці. Він боявся, аби я не заразився. Тоді я стресував, бо не знав, де ж він так довго. А взагалі я бував і в Краматорську, і в Курахове їздив… Усіляке бачив.
Федю, тобі усього два роки, а ти об’їздив увесь Схід та Південь…
Минулого літа Ярік особисто розвозив багато людей із Дніпра та маломобільних по усій країні. Я міг цілий день спокійно проїздити з ним в машині. Дивитися у віконце, спати або відволікати людей.
Тому у нас з Яріком повний хаос та синергія водночас. У мене дуже цікаве життя, завдяки опікуну. А щодо сну, я взагалі ідеальний пес!
Я можу дрихнути до першої дня і мене не потрібно вигулювати о 5-й ранку.
Ярік прокидається і може ще пропрацювати години чотири у своїй кімнаті, поробити свої справи, допоки я встану.
Федю, тебе всі люблять, до тебе тягнуться. Твій секрет успіху в симпатичній морді?
Ні, ви що! Хоча й борода в мене дійсно красива, та й мене сміливо можна назвати викрадачем жіночих сердечок. Проте краса в собаці – на останньому місці. Ми, пси, намагаємося завжди бути бадьорими та щасливими й передаємо цей стан вам, людям. Ваша нервова система переймає цю хвилю щастя. Люди цікаві істоти, часто вони чимось дуже стурбовані, кудись постійно біжать. Я он бігаю за білками та воронами і мені норм, а вони незрозуміло за чим женуться. Постійно заклопотані, знервовані, іноді налякані… Усілякі, тим паче зараз війна і їм боляче та непросто. Тому вони і тягнуться до пухнастиків. Ми даємо їм непідробні емоції, нам не шкода випромінювати багато радості, бадьорості і позитиву. Лише мого позитиву вистачить на цілу футбольну команду! Єдине, ми потребуємо любові та турботи. Я даю людям тепло, часто заспокоюю їх. Бо я песик – найкращий психолог на землі.
Ярік проходив тренінг у однієї німецької травматерапевтки, там вона казала, аби заспокоїти когось, ти повинен мати власну відрегульовану нервову систему. А нервові системи людей та собак віддзеркалюють одна-одну. Якщо у тебе спокійна нервова система, то ти синхронізуєш іншого з собою. Ми, собаки, прийшли до цього тисячі років тому. Користуйтесь, люди! І не бійтесь радіти життю просто тому, що воно у вас є!
Федічка, дякуємо тобі за чудову розмову!
Навзаєм! Як бачите, я балакучий. Нарешті трохи відвів душу! Ну, я побіг, бо вдома бобри вже чекають.
