Якби промінчик з відомої на увесь світ фотографії, зробленої на Азовсталі був дівчиною, його звали би Мар’яна Чечелюк. Світловолоса юна слідча з Маріуполя пробула у російському полоні понад два роки. Увесь цей період дівчину зігрівали лише думки про родину та коханого, а їхні думки у відповідь, скоріше за все, і зберегли її життя, адже ті умови, у яких перебувала Мар’яна, складно назвати людськими.
Навесні Мар’яна нарешті потрапила на обмін, але її коханий – військовий Владислав Адріанов, досі залишається у холодних російських стінах. Це розриває і без того залатане серце дівчини. Зараз наша героїня проходить величезний шлях до себе нової. Вона ще не знає, що справжній світанок попереду, а роль Сонця відведена саме їй. URSA.MEDIA провела ранок у Києві разом з прекрасною Мар’яною Чечелюк:
Мар’яночко! Доброго ранку! Ну нарешті, ми раді Вас бачити!
Раптово стався рішучий заряд обіймів від Мар’яни, його відлуння супроводжує усю нашу подальшу розмову:
Доброго ранку!
Пропонуємо трохи пройтись до скверу неподалік, а далі десь присісти, випити кави
Так, давайте. Я якщо чесно ще зовсім не знаю Києва.
Мені ще й дуже страшно кудись їздити тому, що сидячи вдома, я відчуваю себе більш захищеною
Ми трохи це виправимо. Ви плануєте знаходитись в Києві, попри те, що уся родина за кордоном?
Так, я поки тут, я обрала бути в Україні. Але, звісно, мені часом дуже хочеться до рідних, до мами, до тата. Відчути опіку сім’ї. Тому, що дуже багато часу втрачено і хочеться це все наздогнати.
Я не знаю чому, але мені щось говорить, що потрібно залишатись тут. Можливо, є якісь внутрішні відчуття, що Влад скоро повернеться і мені потрібно бути тут. Батьки дуже сумують за мною, вони мені постійно дзвонять, ми завжди по відеозв’язку розмовляємо. Вони мені завжди: «Донечко, донечко приїжджай, ми так сумуємо за тобою!…»
Мені і по цей час досі не віриться, що я повернулась. Мама з сестрою до мене приїздили, а бабусю і татка я спершу не бачила. Ми три дні провели разом і вони ось так завжди сиділи, дивились і казали: «Донечко, ми не віримо, що ти з нами» і починали плакати…
Який він Ваш Маріуполь?
Не дуже велике, але дуже тепле місто. Мені взагалі дуже подобався Маріуполь. Навіть будучи у Києві, мені хочеться знайти якесь місце, що нагадуватиме той Маріуполь до 2022 року і мені от завжди хочеться своїми очима побачити хоч якийсь маленький куточок, який навіяв би усі теплі спогади, але я не знаходжу. Тому, що я розумію, що Маріуполя більше немає. І немає сенсу його шукати в інших місцях і я розумію, що навіть якщо і знайду, то це буде не Маріуполь.
Якщо чесно, мені дуже важко говорити про Маріуполь тому, що я поховала це місто і вирішила для себе, що вірю в те, що він повернеться, але туди ніколи не приїду… Усі мої спогади, усе моє дитинство, усе моє життя залишилось там. Зараз у мене нове життя, коли я сиділа в полоні, для мене постійно було 24.02.22. Все. Тобто для мене час не йшов. І от зараз, коли я повернулась – це для мене нове життя. І звісно, що людей з того життя я залишила у цьому житті, але я туди ніколи не повернусь. Тому, що це біль і велика рана, це страждання, це крики і смерті…
І це все, що несуть за собою росіяни, це їхнє обличчя…
Так. (В очах та голосі Мар’яни прочитується сильний сум.)
Але Київ такий знаєте, мені поки дуже важко у ньому. Дуже велике і дуже шумне та багатолюдне місто для мене. Мені поки дуже важко тут знаходитись. Я ще повністю не пройшла всі етапи адаптації. У мене буває і соціофобія, постійно тригерить щось, трапляються флешбеки в голові…
Я тільки от була на Майдані Незалежності ще коли до мене мама приїздила, ми з нею туди їздили. Але я не змогла чисто морально перейти на ту сторону, де стоять прапори нашим загиблим військовим. Для мене це дуже важко. Я чисто от здалеку подивилась на це і мені було настільки сумно, що я не могла навіть туди підійти. Сказала мамі: «Мамо, пішли, я не можу.»
Мені ще й дуже страшно кудись їздити тому, що сидячи вдома, я відчуваю себе більш захищеною. А так я завжди думаю: «Боже, зараз буде щось летіти, я загину чи ще щось станеться…» Краще посидіти вдома і нікуди не виходити, а краще взагалі у якомусь сховищі сидіти… Тому, що ти настільки починаєш цінувати життя і тобі періодично здається: «Ну все. Не загинула на Азовсталі, не вбили в полоні, значить повинна померти тут…» Такі хвилі страху періодично накривають. Я в Україні. Я тут і буду чекати свого чоловіка. Я обираю залишитись тут.
Страх – це природньо, не боїться тільки дурень. Але у той же час, страх блокує усі наші прояви. «Якби ти знала, яка ти гарна, коли у собі не маєш страху»
Мар’яночко, є якась сила, що берегла Вас тоді, берегтиме і зараз.
У мене була мета будь-якою ціною дізнатися, що з моєю сестрою
Минулого року, до речі теж в серпні Вам вдалося зателефонувати батькам. Чи правда, що це був єдиний Ваш дзвінок за час полону?
Так, тоді якраз підірвали цей барак з азовцями, туди на цю колонію приїхало дуже багато журналістів. Вони знімали інтерв’ю з хлопцями, і з моїм чоловіком знімали інтерв’ю. Але не знаю, як це взагалі вийшло… Та ще й в усій цій колонії я одна була поліцейська. А оці журналісти, які приїхали то запропонували, вони і хлопцям давали дзвонити своїм батькам, сказати, що вони живі. І мені запропонували. Звісно ж я сказала так, я хочу подзвонити! Тому, що я не знала на той час, що з моєю сестрою. Залишилася вона чи вивезли її чи взагалі вбили її… Тому що я вже коли потрапила в полон, мені різні версії казали вони. Тому у мене була мета будь-якою ціною дізнатися, що з моєю сестрою. Бо невідомість не давала мені ніякого спокою.
Вас із сестрою роз’єднали, коли вивозили з Маріуполя?
Так, мене затримали, а сестру, так як вона була неповнолітня, ні. Ну до мене вони ж можуть якісь претензії пред’явити, а вона ж дитина ще була, їй тоді 15 років було.
Я проходив повз парк, бачу собачка сидить під лавкою труситься, ну я її і забрав!
В одному з інтерв’ю Ваш тато сказав, що до війни ви їздили машиною по Маріуполю та підгодовували безпритульних тварин
Так, ми разом з чоловіком займались волонтерством. Взагалі ще до того, як ми з ним познайомились, він допомагав тваринам окремо, а я – окремо. І от коли ми з ним зійшлись і зрозуміли, що нас обох захоплює цим займатись, допомагати цим тваринкам. Ми завжди разом закуповували корм на ринках, у супермаркетах, різні кісточки купували… І через день роздавали, у нас в Маріуполі були такі точки, на які ми знали, що прийдуть собаки.
Собаки вони взагалі живуть прайдами, тобто вони завжди живуть у певній скупченості, бо поодинці їм дуже важко виживати. У нас були такі от точечки, по яким ми їздили і розвозили їм їжу. А коли було літо і дуже жарко, Влад завжди приносив зі своєї військової частини 5-літрові баклажки після води, ми їх вирізали з ним сиділи, потім маркером писали, що вода для тварин і їздили розставляли по місту. І загалом завжди, коли їздили годувати тваринок, підливали їм водички.
Не кожен розуміє, що безпритульна тварина частіше хоче просто попити води, ніж з’їсти якусь кістку або хлібину. Дякуємо Вам та Владу за свідоме ставлення до тварин!
Так звісно, мені їх дуже шкода, що вони нікому не потрібні, але ми і людям допомагали, безхатькам, бабусям стареньким, у яких не було грошей навіть на ліки. Ми завжди їм купували щось в супермаркетах чи в аптеках, за них розраховувались, тому, що у мене болить серце за людей, що таке життя у них.
А от чому саме тваринам, тому, що дуже багато в мене було таких ситуацій, коли люди просто підходили до мене і запитували: У вас не буде можливості купити нам хлібу чи ще чогось? Так, звісно, ми з ними йшли в магазин, я казала їм беріть усе, що вам потрібно і розраховувалась. А тваринки ж не можуть самі цього зробити. Вони ж не можуть до тебе підійти та сказати: «Мар’яно, допоможи мені!» Тому більшість моєї уваги була спрямована на них. Але тварини – це круто. Вони заряджають позитивною енергією.
Так, тварини найкращі терапевти. Мар’яно, на фото в інстаграм ми бачили у вас є собаки?
Так, перша – це Тафік. Коли сестрі виповнилось 10-11 років, батьки подарували їй його на День народження. Аліна завжди хотіла собаку, але батьки довгий час ставились з обережністю до цієї мрії. Не бачили в нашій родині собаку, але потім таки подарували їй Тафіка. А друга собака – Міла. Ми з чоловіком знайшли її на вулиці за декілька місяців до початку війни. Якраз тоді була зима, дуже сильні морози. І він якось пішов пізно ввечері до магазину, приносить її на руках, каже: «Я проходив повз парк, бачу собачка сидить під лавкою труситься, ну я її і забрав!» А вона з ошийником була і ми ще тижні два шукали її хазяїна. Ми розклеїли оголошення, писали в різні групи. А потім якось в один момент ми так дивимось на неї і розуміємо, що це вже наша собака, що ми її вже хочемо залишити собі. Ми не знали як її назвати, ми якось з чоловіком сиділи, а вона лежала біля нас. А ми сидимо і думаємо: ну як же її назвати треба дати собаці якесь ім’я. Він починає перераховувати різні імена. А я сиджу і кажу: «Зай, вона така мила…» А вона реально дуже мила. Її оченятка, манери… Як у дитинки якоїсь. І ми такі: О! Точно Мілая. Ми так її і назвали – Мілая. Так вона і по сьогодні залишається Мілою.
Ваші собачки зараз живуть з батьками?
Так, Міла і Тафік зараз живуть з батьками, вони як біженці переїхали у Швейцарію від початку відкритої війни. Я і котів, і собак люблю, але коти для мене знаєте, якісь такі трохи високомірні. Котам всі щось повинні, а у собак такого немає, вони служать своєму хазяїну.
Не знаю, бачили Ви чи ні, я теж викладала відео, там де мене собаки зустрічали. Мене Мілочка повалила на підлогу.
Ще у мене є спогади з минулого життя, де Тафік теж постійно зустрічав. Це я до батьків з Харкова приїхала, тут наша квартира, яку розбомбили у Маріуполі.
Ну собачки для мене реально, це щось ритуальне. Вони дають дуже багато позитивних емоцій і дивлячись на них, у яких немає нічого, хочеться жити, хоча би заради того, щоб їм допомогти. І це круто. Я от зараз хочу трішки реабілітуватись морально і продовжувати нести цей меседж, щоб люди не забували про цих бездомних тваринок і допомагали їм. От наприклад в Європі взагалі немає безпритульних тварин. У кожної тваринки є свій хазяїн. А чому у нас так, я не знаю…
У нас ще не до кінця розвинена культура відповідальності за тварин. Свого часу зоозахисники у тому числі URSA намагались переконати Кабмін у важливості створення зоополіції – окремої ланки виконавчої влади, яка би займалася захистом прав тварин та притягненням до відповідальності за їх порушення. Може, колись до цього дійдемо.
Це круто. Я би теж скоріше за все підтримала такий проєкт.
А він такий повертає на мене голову і каже: «Кицюнь, прийде час і сама все зрозумієш…»
Мар’яночко, ми можемо трохи поговорити про Вашого чоловіка?
Так, звичайно
Коханий Мар’яни – азовець, Влад Адріанов (Білий), хлопець пережив теракт на Оленівці, росія засудила його на 25 років колонії. Зараз Мар’яна та їхні з Владом рідні роблять усе можливе, аби про нього та інших азовців не забували.
За увесь цей час Вам ні разу не вдалось перетнутись з Владом?
Ні…, після короткої паузи до розмови ніби повертається друге дихання:
Часто люди пишуть щось по типу: Мар’яно, ми чекали Вас і дочекалися, а тепер чекаємо на вашого чоловіка. І нам усім цікаво, як ця історія завершиться. І це дуже велика підтримка.
Влад обов’язково повернеться…
Ви знаєте, я теж сподіваюсь, але якщо подивитись на ситуацію з юридичної точки зору, то усі напевно мають розуміти, що мій чоловік вже не військовополонений, він засуджений на 25 років. А засуджених не обмінюють. Звісно, я вірю в обмін, але не знаю, який все ж таки буде висновок цієї історії. Ну але я вірю. Я вірю і я чекаю, я вже сказала собі, що 25 – добре. Я готова чекати його 25 років, моє кохання до нього не зміниться, тому, що ця людина для мене все. Я готова на такі жертви.
Це буде напевно дуже жорстко сказано, але якщо я понад 2 роки приносила себе в жертву, то , 25, 15, 10… Ну це вже не має значення. Тому, що вже 2 роки мого життя загублені. Просто поховані десь там у російських стінах.
Він там 28 місяців вже. Звісно, мене буває накриває особливо ввечері. Те, що люди там бачать, де я посміхаюсь на якихось фотографіях, так, це одна сторона мого життя. Я розумію, що зараз дуже багато уваги до мене прикуто. Я розумію, що ті люди, які чекають, будуть дивитись на мене, я їх буду надихати, надавати їм сил. І багато людей пишуть мені про це: «Мар’яно, дякуємо, Ви нас мотивуєте не складати руки» і все таке інше… Але знаєте, коли ти прибираєш телефон, настає вечір, ніч, звісно, мене накриває. У мене дуже сильні істерики починаються. Тому, що я не знаю взагалі, що мені робити, куди рухатись і взагалі, чи є сенс мого життя, не розумію… Такі собі емоційні гойдалки.
Для мене зараз дуже важливо батькам показувати, те, що зі мною все нормально. Я посміхаюсь, живу… Але ось цю внутрішню себе, маленьку дівчинку, якій боляче, яка заплуталась і не знає, куди далі йти, я намагаюсь нікому не показувати.
Усі свої емоції та переживання я ношу просто в собі, тому, що розумію, що окрім мене нікого це не цікавить.
На момент початку відкритої війни ви з чоловіком вже одружились?
Ні, офіційно ми тоді ще не встигли одружитись. Ми з ним збирались. У нас були дуже великі плани на майбутнє і взагалі на 2022-й рік. На той момент ми вже жили окремо від батьків. І дуже бажали продовжувати будувати сім’ю. Але у росії були інші плани на наше майбутнє, тому сталося як сталося.
Влад про Вас теж зараз точно думає і усі Ваші спільні цілі та плани обов’язково справдяться…
Я теж так вважаю. Я просто розумію, що зараз точно не знайду такого чоловіка який у мене він. (на обличчі у Мар’яни з’являється усмішка) Я, звісно, не знаю, бо не бачу цього з боку, але люди мені кажуть, що ми з ним дуже схожі. Як брат з сестрою. І так, ми з ним схожі абсолютно в усьому. У поглядах, у смаках… У нас з ним дуже сильний ментально-духовний зв’язок.
Значить Ви споріднені душі і Влад зараз стовідсотково теж про Вас думає
Якщо чесно, то навіть зараз я його відчуваю. Я відчуваю, коли йому сумно, коли йому боляче, коли він захворів. Тобто, усе це переноситься на мене, на мій фізичний і моральний стан. Знаєте, як от у мами з дитинкою. Коли мама відчуває свою дитинку, ось так от і у нас з ним. Я не знаю чому так, але це ще до війни було.
Ваша внутрішня сила та жага до життя зараз його теж підтримують.
Я пам’ятаю, коли ми з чоловіком зійшлись, лише починали жити разом, я ніколи не втручалась у його діяльність. Тобто я розуміла, що то його робота і якщо він захоче, може мені щось розповісти. Я ніколи сама туди не лізла, я розуміла.
Я будую з тобою сім’ю, а не твій командир, перед яким ти маєш звітувати про щось.
А за місяць чи два до початку відкритої агресії, ми якось сиділи разом увечері вдома і я задаю йому питання: «Зай, чому ви так ненавидите росіян?» Ну тобто я реально тоді не розуміла, звідки у нього та побратимів скільки ненависті до росіян. А він такий повертає на мене голову і каже: «Кицюнь, прийде час і сама все зрозумієш…»
Я така, ну добре, а сама така сиджу і думаю, коли повинен прийти цей час, коли я це маю зрозуміти… Мені тоді була цікава чисто його думка, та й у мене тоді не було жодних почуттів до них. Але мені було цікаво, що мотивує мого чоловіка та його побратимів. Коли він повернеться, я хочу йому сказати: «Так, коханий, я тебе зрозуміла.» Йому навіть не довелось витрачати час і пояснювати мені усе це. Тепер я розділятиму ці відчуття разом з ним до кінця життя. росія розуміє тільки силу.
Я сучасна дівчинка! Звісно, я хочу жити!
Наскільки сильно у полоні порушуються права жінки?
Як тільки можна, так і порушуються. І не тільки жінки, а загалом права людини. Їм байдуже – жінка ти чи чоловік, регулярний військовий чи цивільна людина. У них всі на однаковому рівні. Тобто відношення до всіх однакове. Ми для них усі противні і вони відповідно й відносяться до нас. Більшість свого часу в полоні я просиділа одна в карцері. У мене було дуже мінімальне спілкування з дівчатами. І у періоди, коли я з ними сиділа, до всіх було однакове ставлення. Вони обмежували нас в усьому, що стосується побуту.
Говорять, що росіяни виснажують людей голодом і жахливими умовами, а потім, коли розуміють, що ту чи іншу людину скоро обмінюватимуть, починають потроху «відгодовувати» її, аби приховати увесь жах, що пережила людина. Чи це дійсно так?
Так, так було і зі мною. Ти наодинці сам із собою, зі своїми потребами та проблемами. Вирішуй їх як хочеш сам, все. Тобто, ні про яке лікування навіть мови не йшло, хоча ми чули, що хлопцям важким, трьохсотим надавалась якась допомога, перев’язки. Але що дають ті перев’язки, якщо їм потрібне хірургічне втручання.
Відношення було до всіх різне. Бувало просиш допомоги, а вони кажуть: «Иди на *уй!» і все, ти сидиш просто. Якщо чесно, у мене теж до сих пір в голові не вкладається, чому так сталося саме зі мною, я цього не розумію.
Багато людей не розуміють, що перед тим, як вийти в інформаційний простір після повної ізоляції та полону, людина вже деякий час проходить реабілітацію. Як би Ви відповіли диванним коментаторам під Вашими фото та відео в соцмережах, які стосуються краси, манікюру та догляду за собою?
У полоні ти починаєш пристосовуватися до тих умов життя, які вони нам дали. У коментарях до перших моїх постів я ще якось відповідала: «Люди, не сходьте з глузду!» Там у полоні я навчилася згризати нігті. на руках то ще ясно. На ногах я теж навчилась згризати, тому що там нігті товщі, ти з ними нічого не зробиш. Я накушувала ніготь, а далі просто його обривала. На руках те ж саме. Тому я щиро не розумію таких коментаторів. А сидіти і кожні три дні «згризати» собі нігті… у мене й так боліли зуби від того, що їсти не було чого і ми просто сушили скоринки хліба та їли їх… і можливості кожен день згризати собі нігті у мене не було, тому звісно ж вони відростали. І звісно, що воно все безжиттєве, немає ні кальція, ніяких вітамінів. Все весь час ламається, за все чіпляється. А у нас же там були стіни, не бетонні, а вкриті чимось і я навчилась їх просто зачісувати.
Мені, звісно ж як дівчинці, яка до війни, до того як потрапила в полон, мала сучасне життя, хочеться бути красивою! У мене було все: Я їздила на манікюр, до косметолога, мала певний догляд для волосся, для шкіри, для обличчя… для всього! Я жила реальним сучасним життям і звісно ж, коли я повернулась після цього пекла, мені хотілося усі ці жіночі штучки зробити якомога швидше.
Звісно, що першою чергою ми коли повернулися, пройшли певне лікування і потім вже я почала записуватись то на манікюр, то на чистку обличчя, тому, що у мене обличчя взагалі було в такому стані, що я коли себе побачила у дзеркало, мені аж погано стало. Ну от реально мені хочеться повертатися до життя!
Ви знаєте, мені не боляче від таких коментарів, мені скоріше смішно. Хочеться запитати таких людей чи вони дійсно не розуміють цього всього? Я сучасна дівчинка! Звісно, я хочу жити!
Мар’яно, і це прекрасно насправді.
Я не ображаюсь на цих людей. Навіть тих же хейтерів я так само люблю і розумію, що кожен українець, який за мною спостерігав, дав якийсь свій маленький внесок для мого повернення.
Ми ж сиділи у повній антисанітарії тоді і у мене почалися великі проблеми зі шкірою, тому зараз я завжди намагаюсь носити щось, щоб перекривати спину, тому, що у мене дуже багато висипань. Бо не було нічого, ніякої гігієни, ніякого мила. Ми сиділи в цьому бруді. І от я зараз спину лікую. Зараз літо, спека, я би, може, і хотіла пройтись, не прикриваючи спину, але я потребую закрити її, бо комплексую щось надягати відкрите наверх, тому, що у мене вся спина – це просто жах. Тому мені дуже важко, що я не можу знаєте відчувати себе як повноцінна людина, ходити в тому, чому я хочу. Я зараз ходжу тільки в тому, що прикриває мене.
Ну що де краще стати? – Поки ми робили декілька кадрів з Мар’яною, а в процесі вона розповідала про своє тіло:
Перший час, коли я приїхала, то намагалася ходити в таких штанях, які прикривали би усі ті шрами, які у мене залишились після побиттів.
То ці шрами у вас на тілі через нелюдський побут у полоні чи саме через дії росіян?
Через їхні дії. Хочу набратися все ж-таки хоробрості, щоб їх повиводити лазером, тому, що ось тут усе, тут на колінах теж (Мар’яна демонструє шрами)
Вони коли допитували могли і різати, ніж підносити до тіла і все таке…
«…Сидячи там, я реально звикла до такого життя»
Найстрашнішим для мене було те, що сидячи там, я реально звикла до такого життя. Ну от реально звикла, я реально почувала себе «зечкою», якоюсь злодійкою, яка відбуває покарання за страшний злочин.
Морально до усвідомлення цього я вже була готова, але якийсь промінчик ясності казав мені: «Ні, Мар’яно у тебе ж інше життя. Було і чекає. Не понурюйся в усе це, що тобі зараз доводиться переживати.» Але найстрашніше це те, що ти звикаєш.
Психологія поведінки росіян до своїх на тому і побудована, щоб зробити з людей «терпил» без думки, без прав, без імені, без нічого… Не дивно, що подібні настрої просочувались крізь стіни, які забрали понад 2 роки Вашого життя.
Ви знаєте, мені взагалі поки важко в подробицях щось згадувати, розповісти щось більше людям. Поки морально я до цього не готова. Я можу якось абстрактно про щось розповідати, а от кожен свій крок, кожну свою думку, поведінку у той чи інший момент, мені зараз важко пояснювати і згадувати. Потрібно, щоб минув якийсь час.
Мені є що розповісти про протиправні дії росіян по відношенню до мене і до наших хлопців. За умови та відношення, за усе, що відбувалось там. Але поки я морально не можу це зробити. Мета стоїть, я хочу розповісти людям, світу. Я хочу і я це зроблю, але трохи пізніше, коли я морально буду готова згадувати все це і переживати заново.
Наливала у чашку цієї гарячої води, сиділа пила та уявляла, що це гаряча кава
В таганрозі коли сиділи, дуже рідко але мені вдавалось здобути гарячу воду. Я не знаю як ця вода мені проходила, там же і зеки сиділи. І їм вмикали воду гарячу, я не знаю цих механізмів, але коли-не коли вона до нас потрапляла. І це було за хвилин 30 до відбою. Це було, звісно, дуже рідко, але можна було приблизно у цей час зловити гарячої води. Я пам’ятаю у нас були алюмінієві чашки, які нам розносили разом з їжею і нам в ці чашки наливали чай. Він, звісно ж, як завжди був холодним, його і чаєм назвати не можна було, це були просто якісь помиї.
Я іноді бувало ввечері, коли вони чисто випадково вмикали нам цю воду, набирала гарячу чашку цієї води, сиділа пила та уявляла, що це гаряча кава. У мене була мрія, що коли я повернусь, хочу просто напитись цієї кави, щоб мені аж погано стало. (Сміється)
А так то часто взагалі не було води. А я коли заїхала, у мене була пляшка 0,5 пуста. Я на ніч клала її собі на живіт, гріла тілом, щоб зранку… Буду казати відверто, щоб зранку просто підмитись і все. Просто гріла тілом ту пляшку з водою, бо іншого виходу не було. Вода була настільки ледянюча, що її навіть пити не можна було. Реально льодяна вода.
Води нормальної не було, а як щодо світла?
Ну світло у нас було, воно було у нас 24/7, його взагалі ніколи не вимикали, тому що ми увесь час були у них під наглядом.
Ви згадували, що Вас залишали саму в карцері. Ви увесь час проводили там?
Я не увесь час була в карцері, мене постійно кудись з кимось переселяли, переводили з однієї в’язниці в іншу. Я до цих пір не розумію їх логіки, навіщо нас постійно кудись перевозити, переселяти… Я не розумію. Ну типу сидять полонені в одному місці, хай собі сидять. Ні, вони завжди кудись нас етапують.
Напевно, бувало таке, що вони жарували, що везуть на обмін, а насправді ж просто перевозили з однієї колонії в іншу?
Так. Таке теж було. Казали про обмін, а перевозили просто в інше сізо. Мене скрізь катали. І по ДНР катали і по росії, по таганрогу, волгограду… Якщо чесно, зараз не дуже хочеться про це згадувати. Всі оці переїзди…
Увесь цей час у вас же не було доступу взагалі ні до якої інформації. Як це жити у повній інформаційній ізоляції стільки часу?
Це було дуже важко, не отримувати ніякої інформації взагалі. Не було знаєте, ніякої мотивації. Як нам казали: «Києва немає, президент втік» і таке інше. Тоді ти розумієш, що тобі в принципі немає сенсу далі жити. Ну а що, ми розуміємо, що якщо немає Києва, немає взагалі нічого. Тому, що якщо впаде Київ впаде уся держава.
«Ні, я повернусь до тебе, чуєш!»
В полоні Ви якось ще знаходили у собі сили займатись творчістю. Як ви закарбовували ваші рядки, там же не було технічної можливості щось записувати?
Я просто запам’ятовувала. Я коли сиділа у волгограді, а я там просиділа 3 місяці одна в карцері, там взагалі на усе сізо була тільки одна я жінка. І я розуміла, що щоб не зійти з розуму, потрібно чимось там займатись. Мені стало дуже страшно від того, що окрім постійних вставлених скриптів російською по типу: «здравия желаю гражданин начальник, одна заключенная, жалоб, заявлений нет, без происшествий», я починаю забувати взагалі все. І навіть українську мову. І я ставила собі за ціль не забувати мову. Вірші єдине, що на момент мого перебування в полоні могло хоч якось зігрівати душу.
І цей вірш про маму до мене дуже швидко прийшов. Буквально за декілька хвилин. Я просто сиділа і рядки самі в голову приходили.
І ось так я сиділа, будувала перший рядок повторювала його, знаходила рими до наступного, повторювала його… Там чином і запам’ятовувала вірші. Мені це легко давалось, тому, що я мала ціль хоч якось приблизити себе до чогось рідного.
Правду кажуть, що творчість зцілює.
Так. Ви знаєте, у мене є вірш, не знаю бачили Ви його чи ні. Там передостанній куплет: «Може, повернусь до тебе, мамо» і я коли складала цей рядок «Може, повернусь до тебе, мамо…», потім така сиділа і розуміла, що ось це «Може, повернусь…» мої внутрішні коливання. Повернусь я чи ні… Бо мені там говорили, що ти не повернешся. Забудь це, з обмінів ми тебе знімаємо… морально тиснули.
І потім я така: «Може, повернусь до тебе, мамо…» сиджу і думаю, блін, а що ж далі. На цьому можна вірш і закінчувати, тому, що я не знаю повернусь я до тебе чи ні. І потім таки продовжую рядки: «Ні, я повернусь до тебе, чуєш!» І я розумію, що так, десь всередині я мала надію, що колись все ж таки повернусь.
Які є точки опори, що дають Вам силу? Музика, природа, рідні, тварини… Щось же нас підживлює у цьому житті, наскільки це можливо.
На даний момент мене підживлює те, що, можливо завтра, можливо після завтра, може, через тиждень повернеться мій чоловік. І все. Це от наразі все, що мене мотивує та дає силу прокидатись та жити. Я кожен день, знаєте, чекаю цього дзвінка, якого чекала моя мама усі ці роки. Зі словами “Мамо, я в Україні” я хочу, щоб мені теж подзвонив чоловік і сказав: «Кохана, я повернувся.» Я живу на даний момент заради цього.
Влад обов’язково повернеться, Мар’яно…
Я, звісно, дуже сподіваюсь на це, але дивлюсь на речі об’єктивно. Я теж кожен ранок, коли у соцмережах знаходжу ролики, де полонені дзвонять своїм батькам, то завжди не можу стримати сліз.
Мар’яночко, Ви велика підтримка та орієнтир для багатьох людей. Умовні жінки, у яких по 200-300 підписників і вони бояться вийти в інфополе зі своїм болем, маючи рідну людину в полоні.
Ви знаєте, у мене навіть в колонії так було. Я допомагала дівчатам в плані підсилення бойового духу. Я не давала їм опустити руки, теж намагалась мотивувати, чимось допомагати і сама собі, в своїй голові. Але зараз я розумію, що комусь можу допомогти, дати пораду, щось підказати, розказати. У мене є свої думки, певні досвіди, які для когось можливо будуть корисними. Але я розумію, що собі я не можу зараз допомогти. Комусь я можу допомогти, а собі поки ні…
Нехай те, що ви віддаєте людям силу, вас так само підсилює. Як у тій пісні: «Ти себе наповниш, коли будеш віддавати.» Повертаючись до теми полонених, як думаєте, наскільки важливий зараз розголос?
Дуже багато наших хлопців зараз сидить. Можливо, моя думка мало кого цікавить, але я хочу сказати, що цим потрібно займатись. Потрібно постійно нагадувати нашому суспільству про те, що до сих пір багато хлопців та дівчат сидить у полоні і вони потребують порятунку. Але якщо подивитись на це з іншого боку, ми своїми руками та розголосом набиваємо їм ціну. У мене воно 50 на 50. Здоровий глузд каже, так розголос потрібен, хоча би для нашої влади, для світової спільноти… Чим більше ми кричимо за полонених, тим вище ми самі підіймаємо ціну їхніх життів.
Усі ми розуміємо, що ворог моніторить всю інформацію та усе перевіряє. І думає такий: «А, вони потрібні їм, ну добре, тоді будуть сидіти…» Це моя думка, я не можу чітко відповісти на це питання, бо воно розриває з двох сторін.
Ранок наближається до обіду, а ми разом з героїнею до точки нашої зустрічі.
Звідси почали тут і завершили! Мар’яночко, щиро дякуємо Вам що провели цей ранок разом з URSA.MEDIA. Любимо та вболіваємо за Вас із Владом!
Дякую!
Ранкові обійми нас наздогнали.
