Його морда добре знайома дітлахам, що читають книгу «Пригоди песика Кокса-2» в укриттях, поки на українські міста летять російські ракети. Його морда добре знайома свідомим українцям, які донатять на підтримку наших захисників. І звичайно ж, його морда добре знайома самим військовим, які отримують допомогу для фронту від волонтерів. URSA.MEDIA зустрілася з псом Коксом та його людиною – письменницею Ганною Тереняк у музеї АТО в Дніпрі, аби поспілкуватись про те, як їхня спільна творчість конвертується в донати.
P.S: На зустрічі також був присутній пес Райдер, хвостатий побратим Кокса, проте вести розмову з нашою редакцією він категорично відмовився.
– Привіт, Кокс! Чи не всі дніпряни знають тебе як відчайдушного волонтера. Але я впевнений, багатьом не відома історія створення твого імені. Давай з цього й почнемо?
– Привіт! Якщо ти натякаєш саме на це, то відповім відразу, що моє ім’я ніяк не пов’язане із кокаїном, та й у поліції я не служив. Господарка назвала мене Коксом, бо я чорний, немов те коксівне вугілля. А ще так звали першого собаку моєї людини, якого, на жаль, вже немає на цьому світі. Про нього навіть написали книгу!
– І опублікували?
– Саме так! Моя людина Ганна особлива – вона письменниця та патріотка, яка зараз працює у музеї АТО. З 2014 року писала на військову тематику, має 6 виданих книг. А ось 2019-й став роком її дебюту саме у дитячій прозі.
– Чому Ганна вирішила спробувати себе у цьому і до чого тут її пес?
– Журналісте, все по порядку. Я ж кажу, Ганна – творча натура. І свої пригоди з собакою вона занотовувала у блокнот. Дехто з друзів це читав і, скажу чесно, люди були у захваті. Особливо ті, хто теж мав домашніх улюбленців! І хоч спочатку вона не думала про публікацію, та потім таки віднесла все це у видавництво. Так світ побачили перші «Пригоди песика Кокса».
– Ти читав цю книгу?
– Звісно! Там веселі оповідання про таксу, що живе у звичайній українській родині й описує все цікаве, що з нею відбувається. Прямо таки як я!
– Напевне, пані Ганна також про це подумала.
– Так. Її собака був стареньким, тож після його смерті у родині з’явився я. А разом з тим і «Пригоди песика Кокса-2. Спадкоємець», де у головній ролі вже був той харизматичний пес, якого ви бачите перед собою. Скажу чесно і скромно: діти були просто у захваті! Ми робили презентації, цю літературу віддавали по школам та бібліотекам, аби якомога більше дітей дізналися про мої веселі пригоди!
– Ви й на цьому не зупинилися?
– Ні, ми продовжили писати. Ганна є нашим ретранслятором, бо згодом у родині з’явився і Райдер – ось ця коричнева такса. І, повірте, нам точно було не до письма. Господарка тільки й встигала фіксувати наші розваги та переносити на папір думки та ідеї. Але коли до публікації готувалася вже третя книга про собачі успіхи й невдачі, в двері постукала повномасштабна війна. Нам всім було вже не до книжок.
– Чим ви зайнялися? Які емоції переживали в перші дні повномасштабної війни?
– Всім було страшно, але ми не піддалися паніці. Постійні читачі переймалися про нашу долю і бажали дізнатися хоч щось із наших сторінок у соцмережах. Ми залишилися у Дніпрі і, аби їх підтримати, публікували в Instagram та Facebook невеличкі розповіді про те, як ми живемо зараз. Пізніше до нас звернулася одна із бойових бригад, попросили організувати збір на автомобіль. Ми зрозуміли, що треба брати ситуацію у свої лапи.
– Невже ви поїхали за кордон приганяти потрібне авто?
– Журналісте, як я вже казав, давай по порядку. Тут же не казки розказують. Наша людина Ганна не мала подібного досвіду, вона не знала як зібрати кошти. Тож ми з Райдером звернулися до читачів. У тих же соцмережах попросили накинути копійчину, аби захисникам було на чому їздити й виконувати завдання. Так через три місяці збору, у жовтні минулоріч, Ганна відвезла перший пікап до Ізюму.
– Люди активно донатили?
– Та про що ви говорите?! Перед няшністю Райдера та моєю харизмою мало хто встоїть. Вже у грудні ми зібрали на мікроавтобус для наших хлопців у Куп’янську. Навесні купили позашляховика, а влітку – вантажівку. У вересні на фронт поїхало п’яте авто. Зараз завершуємо збір на восьму автівку. Всі передані нами машини виконують бойові завдання. Загалом, це один пікап, один позашляховик та легковик, три буси і вантажівка.
– Як на це реагують військові? Бо пікап від котів та собак їм точно не кожного дня підвозять.
– Дуже позитивно! Ми ті машини ще обвішуємо нашими оберегами, наліпками, у нас є свій прапор. Ту атмосферу з передачі автівок важко описати словами. Тут взагалі без сміху важко, коли наша Ганна привозить наворочений пікап чи мікроавтобус і каже: «Це вам подарунок від собак і котів».
– У мене складається враження, що ви робите більше, ніж багато хто з українців. У чому ваш секрет та мотивація?
– Журналісте, ти мене не перестаєш дивувати. Яка може бути інша мотивація, як не пришвидшення нашої перемоги?! Нам допомагають люди з різних куточків України та навіть світу. Багато серед них і тих, хто теж має домашніх улюбленців. Є навіть свої «Собачі сили Аризони» у Сполучених Штатах, які донатять регулярно. Є донатори з Ізраїлю, Кіпру, Канади, Польщі. Їх не дуже багато, та вони є. Тому загалом весь цей «двіж» ми прозвали «собачі & котячі сили». Спочатку хотіли «собачими» назватися, але ж люди, що живуть з котами нам теж допомагають. Тож додали до назви й цих хвостатих.
– Ви звертаєтесь до людей із проханням про донати у своїх соцмережах?
– Так, але, журналісте, ми ж не можемо просто говорити: «дайте гроші». Ми вирішили, що будемо працювати, робити те, що вміємо. Мало не щодня з’являються нові оповідання. Так ми тішимо наших читачів та донаторів. Ось буквально влітку ми гуляли й мені захотілося з’їсти жабу. Все б нічого, та іншим, схоже, ця ініціатива не дуже сподобалась. Ось я вам зачитаю, що ж про цей інцидент написала наша Ганна у Фейсбуці:
«Спочатку ніхто не з’являвся на стежці, ніхто не намагався нас розважити, коли раптом незрозуміла тінь заворушилася прямо на асфальті.
– Коксе, там хтось сидить!
– Може пацюк?
– Та ні, він не вміє стрибати. Можеш подивитися ближче? Бо я щось боюся.
– Показуй. Де воно?
– Під бордюром вже засіло.
– Так це жаба!!!
– Жаба? Гм. А що з нею робити?
– Гіпно, ти ж француз! І не знаєш, що роблять з жабами? Їх їдять!
– Дуже великі сумніви з приводу того, що французи ходять вулицями Парижа та збирають у кишені земляних жаб, а потім вдома обмінюються старовинними рецептами приготування, сервіруючи до вечері столи.
– Яка довга тирада. Піду я її спробую. Ти глянь, глянь, вона зараз втече.
– Хапай її швидше пащею.
– Гам.
– Ну? Ковтай!
– Аааааа, Гіпно, ааааа, вона дзюрить мені на язик!!!
– Відкривай пащу швидко, там все мити треба, у тебе піна пішла!
– Піна? Маминдрочки, справді піна! Океан піни. Навіщо вона?
– Природна захисна реакція. Жаба дзюрить, у тебе виникає подразнення, тече слина, а жаба, користуючись цим, вистрибує з пащі та біжить.
– Булочка лекцію прочитала? Схоже, я вже всі етапи пройшов)
– Ще Маминдру з душем не пройшов. Тримайся!»
– Тобто значна частина історій абсолютно правдива? І як взагалі створюються ці історії? І коли?
– Історій у нас немало. Впродовж дня наша Ганна активно вслуховується про що ж ми говоримо, які у нас там справи, за ким ми полюємо в парках й так далі. А вже ввечері все це трансформується у розповідь. Бо у нас, розумієте, й часу мало, й пальці товстенькі – на клавіатурі клацати не зручно. Тому ми й просимо Ганну перетицювати на комп’ютер всі наші пригоди, аби про це дізналися не тільки читачі, але й наступні покоління такс по всьому світу!
– З подібних ситуацій і створюються книги?
– Абсолютно вірно. З нами весело, хоча ми з Райдером дуже різні. Скажу скромно, але відверто: мене навіть кличуть головою правління, ось так от. Моє слово у цій родині закон, тож мене мають всі слухатись.
– І завжди так виходить?
– На жаль, ні. І коли цього не стається, Райдер не проґавить можливості покепкувати з мене. Так і живемо. Він ще зовсім зелений, бо вдвічі молодший за мене – Райдеру 2 роки.
– Часто сваритесь?
– Буває, звісно, і сваримось, і сперечаємось. Особливо за те, кого Ганна більше любить. І хто більше любить її. Та коли обстановка загострюється, нам точно не до сварок. Наприклад, під час обстрілів ми завжди дружні, притискаємось одне до одного і перечікуємо це. Інколи ми навіть передчуваємо удари по місту – поводимо себе, незвично під час сирени. Так ми намагаємось донести сигнал небезпеки, бо дуже переймаємось за Ганну.
Минулого літа Райдер сильно злякався. Тоді почався ракетний обстріл, натовп кинувся до бомбосховища, а він подумав, що всі ці люди біжать за ним. Тож коричневий все ще побоюється двоногих і багатьом намагається «пояснити за життя» своїм гучним гавкотом. Але я хочу, щоб всі читачі цього інтерв’ю знали – Райдер дуже добрий та класний пес!
– Що ти відчуваєш, коли ви допомагаєте іншим?
– Хочеться щось створювати і бачити якийсь результат. Мені приємно, що іншим приємно, хочеться робити якусь радість. Наша людина Ганна також цієї думки! Коли ми купуємо машини для ЗСУ, у неї така радість, ніби то вона собі того пікапа прикупила. Напевно, найцінніше у волонтерстві – це відчувати радість від того, що ти робиш.
Година цікавої розмови з Коксом та пані Ганною пролетіла швидко. Залишився приємний післясмак натхнення та ґрунт для роздумів. Ми живемо не просто в історичні часи, ми живемо в унікальні часи, коли важливий вклад у перемогу України роблять не лише люди, а навіть тварини.
