Українська акторка Ріта Бурковська добре відома глядачам за роллю Лілі у військовій драмі «Бачення метелика». Дебютний фільм українського режисера Максима Наконечного розповідає історію аеророзвідниці, яка пережила сексуальне насилля у російському полоні. Стрічка стала частиною програми Каннського кінофестивалю у 2022 році та глибоко вразила міжнародну аудиторію. А сама Ріта Бурковська була визнана найкращою європейською акторкою, здобувши нагороду на премії Septimius Awards 2023. Окрім акторської кар’єри, наша героїня будувала ще й продюсерську – працювала фіксеркою іноземних медіа, допомагала журналістам доносити справжні сенси цієї жорстокої війни своїй аудиторії. А ще рятувала безпритульних тварин, роблячи цей світ трохи добрішим. Але одного дня, восени 2023 року, у своїх соціальних мережах Ріта запостила чорно-біле фото, на ньому вона у військовій формі обіймає вуличного песика десь посеред лісу. На перший погляд могло здатися, що то кадр з нового фільму чи фото зі знімального майданчика. Але насправді цим фото акторка, неочікувано для багатьох, повідомила, що стала частиною ЗСУ. З того часу пройшло кілька місяців і команда URSA.MEDIA вирушила до місця проходження служби Ріти, аби поспілкуватися про жінок в ЗСУ, кіно та песиків.
Ріто, ми познайомилися з тобою років 6 тому, коли збиралися спільно реалізовувати проєкт допомоги тваринам, потім почалася велика війна і я із захватом слідкувала за твоєю діяльністю культурної дипломатки, чого варті лише акції у Каннах. Я дуже хотіла зробити з тобою інтерв’ю, але ніколи б не подумала, що писати ми його будемо поблизу лінії фронту, а ти будеш уже у статусі військової.
Ну, в мене було дуже велике відчуття провини, що я не долучаюся до ЗСУ. Я працювала 2,5 роки як продюсерка з іноземними медіа. Тобто, моє завдання було дати контекст, перекласти. Знайти героїв, можливо щось додати, постійно домовлятися, логістика і всі такі речі. Та їздити безпосередньо з репортерами туди, куди треба.
І мені здавалося, що це важлива робота насправді, тому що від продюсера дуже багато що залежить. Залежить від того наскільки ти смілива людина, наскільки ти здатна чи здатний вести дискусію. Це окремий вид мистецтва – комунікувати з іноземцями, не впадаючи в емоційні гойдалки. Але в мене було почуття провини. І окей, що я буду далі робити? Треба якось рухатись. Ну і все, я дорухалась, і в мене вже немає почуття провини. А, ні, в мене вже почуття провини на іншу тему.
На яку?
Мені здається, що я роблю недостатньо. Що є набагато небезпечніші позиції. Хоча з іншого боку, я не так багато служу, всього місяць. Але я можу повернути себе в реальність, заспокоїти та сказати: головне що у нас? Ефективність, тому все, вперед.
Якщо не секрет, чим саме ти займаєшся в ЗСУ?
Наразі я служу в медслужбі 3-ї ОШБР, де займаюся медійним напрямом. Тобто моя задача — розповідати історії про тих, хто служить.
У своєму пості про приєднання до лав ЗСУ ти написала, що на твоє рішення вплинула Вікторія Ковач (начмед 3-ї ОШБР, прим. редакції). Можеш детальніше розповісти, як саме?
Ну, по-перше, я пам’ятаю, як приїжджала на стабпункт, який тоді ще був на напрямку Бахмутському. Це був стабпункт 3 -ї ОШБР. І мені дуже сподобалася комунікація, мені взагалі сподобалося, що там відбувалося, скажімо так. І вже тоді у мене були думки долучитися так чи інакше.
Але я думала: «що саме я могла би робити для ЗСУ?» І, звісно, що мало що. Тому що моя професія – акторство. Ну, типу, де це можна застосувати? По факту – ніде.
Так, я займалася трошки вогневою підготовкою, пішла, повчилася. Потім я, звісно, що займалася фізичною підготовкою, маю сертифікат від “Госпітальєрів”, ходила на курси зв’язку, де я зрозуміла супербазові речі. Але ідеї про РЕР і про РЕБ в мене відпали.
Я зрозуміла, що я це не зроблю. А потім я подивилася інтерв’ю Вікторії Ковач. Здається, це було для «Української правди». І мені дуже сподобалося її мислення. Як вона формулювала свої думки і що говорила. Той сенс, який вона вкладала. І мені здалося, що вона людина системного мислення. Я би навіть сказала, державотворного мислення.
Для мене це було важливо. Ну і таке, напевне, особисте переживання, коли ти відчуваєш, що з цією людиною ти можеш і хочеш стати поруч і служити. От що б там не було. Ти не знаєш, що і як станеться в майбутньому, але ти точно відчуваєш, що оцій людині ти якось довіряєш. Ну, власне,у мене так і трапилося.
Ти подивилася інтерв’ю, надихнулася, а як далі все відбулося?
Взагалі все склалося дуже класно, тоому що у мене є знайома, яка знає безпосередньо Вікторію Ковач. Я сказала їй, що я би хотіла долучитися, що я думаю про них.
І написала Вікторії після того інтерв’ю. Вона сказала: “О, давай зустрінемося і вип’ємо кави, все обговоримо”. А далі я поїхала з одним каналом працювати на Дунай. Ми два тижні працювали за кордоном. І я, на жаль, не могла зустрітися фізично.
А потім був блекаут. Я виходжу на вулицю, вигулювати собаку свою і бачу людину дуже схожу на Вікторію Ковач. Я запитую: ви Вікторія? Вона каже — так. Ковач? Вона каже — так.
Я кажу: “О, я вам писала, що хочу долучитися”. Вона відповідає: “Клас, давай поговоримо. У мене є 10 хвилин зараз”.
І мене мобілізувала моя командир майбутня, ну, буквально за 5 хвилин. Та й запитує: “Ви гарно мобілізувалися?”. Кажу: “Так, тільки прохання, чи можу я служити зі своєю собакою?”. Вона каже: “Так, якщо він нормально ставиться до вибухів”.
Бути цивільним на війні набагато складніше, ніж бути військовим на війні
За якими атрибутами цивільного життя сумуєш тут, у ЗСУ?
Я поки не так багато служу. Можливо, через 2 роки я вже буду сумувати за чимось. Але наразі ні. Я чітко знаю, що я тут роблю, для чого я тут. Мені цікаво виконувати задачі, які переді мене командир ставить, і я перед собою. У мене прикольна команда, у нас тут є діалог, взаємодія і така кооперація! І я ні за чим не сумую, якщо чесно, наразі.
Ріто, у тебе аж очі блищать, ти з таким захватом говориш про свою службу…
Так, мені цікаво робити свою роботу, і мені цікаво, чи вийде в мене, чи ні. Я постійно зіштовухуюся з чимось новим. Нещодавно от бачила, як група лікарів починає роботу…Вони працюють злагоджено, просто як годинник реально! Живий механізм!
Які в них є цікаві портативні апарати, як вони можуть подивитися судини, переломи… Вони щодня викладаються на максимум, щоб зберегти життя та здоров’я людей.
А можливо є якась така історія, яка тебе найбільше вразила за час у ЗСУ?
В одну ніч приїхав поранений, людина з яким ми провели на базовій військовій підготовці багато днів. Тобто це та людина, з якою ти навчаєшся, і далі вас розділяють. Слава Богу, у нього було не дуже складне поранення та контузія. І от ти бачиш людину, яка тобі вже стала рідною за цей час, у дуже виснаженому стані…
Але з високим рівнем духу. Ми трошки щось поїли, поговорили, і все в нього гарно… Ось цей надзвичайний дух мене вразив.
А от в тебе теж на високому рівні дух.
Ну, так. І стараюся.
Зараз слухаю тебе і мені соромно стає за себе. Військові не втрачають сили духу, а ми, цивільні, так часто впадаємо у депресивні стани через війну. Можливо, тому що ми багато чого не знаємо. Зараз з тобою сижу, спілкуюся і ніби якийсь такий промінчик надії ловлю.
Так, так. Взагалі в мене є така думка, що бути цивільним на війні набагато складніше, ніж бути військовим на війні. Тому що у військової людини вже є певне середовище…Колектив, чіткі задачі, командир. Багато налагоджених систем, і ви так, пум-пум-пум, рухаєтесь як організм. А цивільна людина, вона, по факту, сама серед бурхливого океану: чи сьогодні прилетить? І що прилетить? Не ясно.
А військова людина підозрює, що в неї точно щось хоче прилетіти і це не є чимось таким… ми це прийняли. Хоча звичайно й тут потрібно розуміти, що звичайно є різні позиції, і можна служити, а можна воювати…. Є піхотинці, які щодня переживають набагато важчі речі. Є, наприклад, людина на відтяжці і так далі. Але мені все ж здається, що в армії трошки так в цьому плані спокійніше, що ти чітко знаєш і розумієш на що спрямовані твої зусилля.
У нашого глядача немає довіри до українського кіно
Ти більше відчуваєш себе акторкою чи продюсеркою?
О, до речі. Я в майбутньому хотіла би поєднати ці дві ролі і зробити абсолютно новий підхід у роботі. Нас в університеті як вчать: ти акторка, ля-ля-ля. Тебе або вибирають, або ти сидиш і чекаєш ролі. Я так не могла, і тому дуже багато проявляла ініціативи в своїй професії. Мені подобається обирати теми, знаходити людей, команди, читати сценарії, а потім все це грати. Західний світ весь так працює. І я так хочу працювати. Плюс завжди потрібно памʼятати, що коли фільм готовий його потрібно продавати, їздити на фестивалі. А це дуже важка робота, Україна хоч і присутня на кінофестивалях класу А, проте ми належимо до тих країн, які не мають довіри аудиторії. У нашого глядача немає довіри до українського кіно.
Мені, як глядачці українського кіно здається, що це зараз активно змінюється і довіра заявляється….
Окей, але треба дослідити, чому так відбувається. У цьому теж є якісь, передумови, історичні, соціальні, систематичні такі штуки. У майбутньому я би хотіла почати продавати кіно не в самому кінці, коли фільм готовий, а на початку самої ідеї. Бо в нас, на жаль, зараз відбувається як? Кіно відзняли, а потім думають: ого, а що ж з ним робити? Куди йти? І ось такий підхід — продавати на початку ідеї, абсолютно правильний, тільки таким чином можна зайти в голови людям, проникнути під шкіру, навчитися разом рефлексувати.
Дивись, а ти погоджуєшся з тим, що культура є все-таки одним із інструментів, який формує наше ставлення до суспільних процесів?
Сто відсотків. Але дивись, культура – це, правильно кажеш, інструмент впливу, певна система, і для того, щоб ця система функціонувала, має бути підключена держава з її бюджетом, скажімо так. У нас багато крутих, інтелектуальних, талановитих кіношників. Як документального, так і художнього кіно. І для того, щоб працювати – їм потрібні гроші. Цих людей потрібно фінансувати.Так, вони можуть знайти щось за кордоном, тільки там вони і шукають, адже адекватноїпідтримки з боку держави немає.
Загалом, ми можемо сказати, що вона є, але йде трошки не на те. Виділяються ж кошти на кіно, ми розуміємо. Після 2014 року у нас є відкритий конкурс на отримання коштів від держави, й от збираються активні діячі, подаються на пітчинг, йде онлайн-трансляція, суспільство може спостерігати та журналісти, це важливі кроки, але чому Держкіно має підтримувати, наприклад, серіали, я не розумію.
А яке кіно має отримувати підтримку від держави сьогодні?
У нас багато режисерів та документалістів, яким просто необхідна підтримка держави, їх справді багато. Я не буду називати конкретні прізвища. І ще мені би хотілося прозорого та чесного пітчингу. Тоді все буде добре.
Мені абсолютно не близька богема
Ріто, чому ти вирішила стати акторкою?
Це моя природа. У людей таке уявлення, що артист і актор – це людина, яка вийшла на сцену і робить якийсь вольовий акт, що називається грою.
Я так створена. Я певним чином сприймаю світ. І для мене щось грати і доторкатися до певних тем, взаємодіяти з ним, змінюватися, щось вивчати і так далі – це є абсолютно природним. Я так функціоную. Я таке дерево.
А як тобі вдається поєднувати у собі творчу природу та системність, якої вимагає професія продюсерки? Це ж просто різні полюси.
Я перепрошую, але я думаю, що я не дуже стандартна акторка. У моєму житті не можна побачити ніякої творчості, я абсолютно нормальна людина,
Плюс-мінус навіть приземлена. Мені абсолютно не близька богема в якомусь сенсі.
Що це означає?
Мені абсолютно не цікаво те, чим зараз живе богема в більшості своїй.
Інколи я дивлюся історії своїх колег у соцмережах. І я розумію, що вони мають рухати свій інтертеймент, вони теж мають якось виживати, просити якісь гроші… Але я офігіваю від того, що люди живуть в такому вакуумі. Мені хочеться інколи просто привезти їх кудись сюди. Показати, що взагалі відбувається і запитати: ти людина чи ти не людина?
Для мене це питання людяності. Зараз це буде дуже жорстко звучати, але я до цих пір не розумію, як можна не замислюватися про те, що зараз твій брат, можливо, не по крові, знаходиться в жахливих умовах і бореться, воює, втрачає здоров’я, життя. Як можна про це не замислюватися? А жити в постійному карнавалі і єдине що робити — це просувати себе. Для мене це нонсенс якийсь.
Боже, і ти щось перед цими людьми будеш грати по війну?
“Бачення метелика” – потужне кіно. І твоя гра у ньому не менш потужна. Як ти готувалась до ролі?
У самому сценарії є дуже багато внутрішніх проблем для актора.
Для партитури ролі актора, є декілька важких моментів, які треба було зрозуміти, щоб правильно це зіграти. Макс Наконечний, режисер фільму, запропонував поїхати нашій команді на фронт. І ми поїхали.
І, по факту, ми потрапили в такі місця, яких зараз вже не існує, які можна назвати історичними. Ми, наприклад, були в Мар’їнці, у Бахмуті, його також немає. Також він мені дав абсолютно волю і можливість домовлятися з людьми, якими я хотіла поспілкуватися про полон.
І я зустрілася з такою кількістю неймовірних людей. І, наприклад, один з них — це був Ігор Козловський ( науковець, письменник, провів у полоні 2 роки, — прим.ред).
Розкажи детальніше про ці зустрічі та що тебе вразило?
Пам’ятаю, наприклад, як приїхала додому до Ігоря Козловського і ми з ним спілкувалися про полон, і Ігор мене постійно перевіряв — мій погляд, реакцію, мовляв наскільки багато можна мені розказати.
Це був дуже цікавий момент. Але від комунікації з людиною, яка 2 роки провела в полоні, я пам’ятаю, що я вийшла збагачена. І я подумала, як це може бути? Людина, яка відсиділа в полоні, в ізоляції — це в Донецьку, хто не знає, там є така тюрма, де людей піддають різним тортурам, і там просто жесть відбувається.
Але я була окрилена комунікацією з ним. Я переглянула свою сцену обміну, бо у нас у кіно така сцена є. Я подивилася, як Козловський повертався з полону. Яку він взагалі давав промову після полону, і подумала: о, це взагалі не метчиться з тим, що людину 2 роки піддавали тортурам. Це дало мені таке відчуття, що треба показувати не кліше у фільмі.
Що тебе вразили у спілкуванні саме з жінками, які пережили полон?
Звичайно ми спілкувалися з жінками, які пережили сексуальне насилля в полоні, але найбільше мене вразила зустріч із однією жінкою, її звати Тетяна. І вона працювала з СБУ, знаходячись на території Донецька. Тобто вона абсолютно свідомо залишилася в Донецьку, співпрацювала з СБУ.
Потім вона знала, що її вже вистежили і не могла виїхати з міста. По неї прийшли і Тетяна була в ізоляції так само. Ми з нею зустрілися відразу після повернення з полону. Вона мене вразила стійкістю, духом і тим, що прийняла таке рішення залишитися в місті і працювати з СБУ, тобто допомагати Україні в окупації. Я не можу це передати. Коли людина сидить, а ти просто спілкуєшся з нею і отримуєш якесь невербальне знання. Оце був теж такий момент.
Чи змінила тебе роль Лілі?
Я думаю, що змінила безумовно. Чомусь от згадала, що ми знімали сцену в їдальні. І це була така дуже страшна сцена, тому що в ній сиділи всі справжні військові за столом. Один з них мав вже штучне око. Інший, по-моєму, теж був поранений. Третій був на підвалі. І вони всі були такі….травмовані. І я пам’ятаю, що мені було так страшно перед ними грати і щось сказати. Це був для мене такий мій реальний виклик.
І, взагалі, весь цей фільм — це, насправді, виклик. У тонкому плані. Тому що звичайно є й гірші виклики в житті. Але якщо говорити про творчість, то так, то був виклик. Ще згадала про одну госпітальєрку, яка була на 8-9 років молодша за мене, на той момент вона вже втратила коханого. Він загинув у Іловайську, та й вона вже мала контузію… і от дивишся на цих людей і думаєш: Боже, і ти щось перед цими людьми будеш грати по війну?
Але я думаю, що я все ж добре розуміла цю роль.
Як думаєш, чому режисер фільму обрав саме тебе на роль Лілі?
Я взагалі прийшла на кастинг до Макса. Він так дивно проводився. Макс отак посадив всіх акторів. І ми всі при ньому мали щось сказати про війну.
Я вже на той момент знала про всі основні бої наші, про Дебальцево, Іловайськ, Я була в темі всього, тому що це наша історія. Але я пам’ятаю, що інші акторки якось про війну в контексті людського говорили, мене це взагалі найменше цікавило, і я подумала: окей, хай режисер отримує ту людину, на яку він заслуговує. Режисер взагалі отримує акторів, на яких він заслуговує. Це чисто моє відкриття.
А ти фаталіст взагалі?
Ну так.
І ти адреналіново, напевно, трошечки залежна?
Ні, я люблю рух. Я думаю, що я люблю життя і рух. Тобто той процес, у якому є життя. Просто інколи здається, що в нас так все погано, але я багато подорожувала, представляла кіно за цей рік. І мені здається, що в нас стільки життя насправді в Україні. Так війна, і дуже багато болю… Але в нас ще й дуже багато такої потужної енергії, такої різкої, такої, ну, дуже багато, насправді.
Перед камерою в тебе є можливість бути дуже оголеним насправді
Слухай, колись тебе запитали театр чи кіно і ти сказала кіно. Чому кіно?
Тому що мені дуже подобається кіно. Тому що це така більш інтимна атмосфера. Тому що в театрі превалює текст.
Але мені дуже подобається, що перед камерою в тебе є можливість бути дуже оголеним насправді, але короткий проміжок часу. Тому що немає здатності у людини і такої пропускної спроможності постійно це робити. Пару хвилин на день вийде. Але ти знаєш, тебе часто ж знімають, коли ти взагалі нічого не робиш. А от нічого не робити — це дуже складно. Ну, там встати з ліжка, коли тебе знімають, це складно насправді.
Випити води, просто випити води, це теж такий момент… Мені більше подобається кіно певно й тому, що це постійний рух, ти подорожуєш, змінюєш людей, досліджуєш, не сидиш у театрі. Рух.
Мій перший проєкт був з Мантасом Кведаравічюсом. І це був просто величезний шматок життя. Ти їдеш, наприклад, в Афіни, ходиш до Суданської общини, спостерігаєш, як чоловіки п’ють молоко вдень.
Ніколи не уявляла, що робота актора може іноді полягати в тому, щоб дивитися, як хтось п’є молоко. А який найдивніший досвід підготовки до ролі ти отримала?
Мені, наприклад, треба було ходити в Києво – Печерську Лавру, навчатися писати ікони. Я два місяці ходила туди, і я навчилася робити левкас. Це така штука, коли ти обробляєш деревину, на якій буде написана ікона. І пам’ятаю, там був дуже дивний хлопець, дуже талановитий, але дуже грубий. Я кажу: ну, буду малювати ікони.
Він такий: ікони не малюють, їх пишуть. Це був новий світ для мене.
Або, наприклад, був важкий момент, коли ми знімали сцену з людьми, які все життя провели в тюрмі. І вони були наркозалежні…. І ми тиждень з ними спілкувалися. Це навчило мене приймати різних людей.
Що у вас по фізо і по фемінізму?
В одному з інтерв’ю ти сказала, що не маєш мрій, А чи маєш ти страхи?
Починаючи від кабу, ланцета, звісно, дуже чіткі страхи є.
Але з іншого боку, якось прикольно в собі перебороти страхи, розібратися з питанням смерті. Цей страх смерті дає дуже багато простору для життя.
Ти розібралася з питанням смерті?
Так, так, звісно, ми медитували багато з моїми майстрами на цю тему, але тут вже в такому середовищі більш жорсткому, більш справжньому, в момент, коли ти переживаєш, що в тебе прилетить ланцет, я не можу похвалитись великим прийняттям. Мені подобається мій побратим один, він взагалі грубо говорить і не може таке сказати. Йому, скажімо так, все одно…. І це правильно, це – база.
В Збройних силах багато жінок, які роблять потужну роботу, проте незважаючи на це, в країні до цих пір існують гендерні стереотипи щодо жінок в армії. Навіть у військових – чоловіків є ці стереотипи. мовляв то не жіноча справа, чи стикалася ти особисто із дискримінацією?
На БЗВП (базова загальновійськові підготовка) заходить один сержант, а я була там однією дівчиною серед чоловіків. І от він каже: “о дівчина, а що у вас по фізо і по фемінізму?” І Це було так тупо, що ініші чоловіки так на нього подивилися… Це було навіть не смішно. І як мені до цього поставитися? Ніяк. Тобто я знаю, що я роблю, для чого. Я готувалася до служби, готова навчатися. І все таке інше. Тому мені здається, що дівчатам і жінкам треба рухатися до своїх цілей.
Жоден сержант не стане на моєму шляху. Жодна людина, яка буде запитувати, що в мене по фізо. Коли жінка впевнена в своїх силах, добре підготовлена, вміє брати відповідальність на себе, реалізовувати те, що потрібно, то вона буде отримувати повагу від всіх і сама буде задоволена собою.
Тобто побороти упереджене ставлення та дискримінацію ми можемо показуючи свою ефективність.
Мені здається, все це бореться навчанням та тренінгами. А жінкам потрібно не боятися брати більше відповідальності на себе і більше навчатися робити. Тому що, на жаль, умови сучасного світу такі, що дуже багато речей жінці доведеться взяти на себе. Твоїх дітей евакуйовувати можливо доведеться тобі, тобі доведеться сідати за кермо і їхати, бо поряд не буде твого чоловіка.
Можливо, тобі доведеться йти служити.
Так теж може бути. Тобто, ти маєш бути зацікавлена у своєму навчанні.
Якщо ти опануєш якісь навички, які ти можеш спокійно собі на автоматі робити, це буде прекрасно. Мені здається, що треба трошки мати внутрішні сили. Жінкам, дівчатам.
Я люблю всіх живих насправді. Можна і кота порятувати
Хочеться на завершення поговорити про твого песика. Розкажи, звідки він в тебе з’явився?
Белс. Це мій син. Я називаю його біологічним сином.
Квадробери. Ми зараз так називаємо своїх хвостів.
З Белсом ми познайомилися після звільнення Бучі. Ми заїхали туди з моїми друзями-журналістами. Хотіли допомогти тваринам, От я йду по вулиці, навкруги все погоріло, і бачу вівчарок покинутих, і кажу колегам, треба їх забирати-рятувати. І тут чую чоловічий голос позаду: не чіпайте моїх вівчарок! У них виявився господар, а далі він каже: ось його заберіть! Так я і забрала Белса. А вже пізніше я побачила його фото. Відоме фото: на вулиці лежить загиблий, прямо з велосипедом. А поряд сидить сумний мій тепер вже Белс. Це досить відоме фото.
Пізніше я була в Латвії, ми презентували “Бачення Мателика”, і ми пішли до нашого українського посольства там, у них була якась виставка і висіли фото з війни. І от я бачу це величезне фото із загиблим і свого Белса. І звичайно у людей реакція на цє фото різна дуже, і я така: з ним все добре, люди, у песика все супер! Я колись бачила, що Олександр Матвійчук розповідала щось на якомусь заході про війну і теж позаду нею було це відоме фото. Тому Белз теж у якомусь сенсі розповідає про війну. Не бажаючи цього.
Белс зі мною вже два з половиною роки живе, а тепер ще й служить. Я дуже надіюсь, що в мене буде можливість з ним продовжувати жити.
А що, можуть якось розлучити?
Звичайно, ситуація може змінитися. Або ми можемо бути більш такому важкому напрямку. Ну, там де небезпека. Для собаки це як безпека. Я про це більше думаю.
Тоді доведеться його просто повертати на певний час до цивільного життя, та я надіюсь, що мені не потрібно буде цього робити.
А звідки в тебе емпатичність до песиків саме?
Я люблю всіх живих насправді. Тобто можна і кота порятувати. Але я більше люблю собак. Мені здається рятувати тварин це просто про адекватність людську. Їй дуже багато,
Слава Богу, серед військових теж. Просто, якщо ти можеш допомогти, то допоможи. Я, наприклад, нещодавно проводжала свою подругу на вокзал і бачу на пероні скавчить ніби поранена собака, І я до неї підходжу, кажу, чия собака? Вона, звісно, нічия. Я думаю, ладно, якось воно буде. Забрала. Але в мене є друг в Києві, який займається шелтерами в міністерстві довкілля. І він мені сказав, ладно, вези. Зараз ми будемо намагатися їх прилаштовувати. (Кроксі, а саме так Ріта назвала врятовану з вокзалу собаку, досі шукає свою людину, з питань адопції – звертайтесь до Ріти в особисті повідомлення, – прим. редакції).
Українські військові це дійсно про людяність, скільки хвостатих життів рятують.
От у нас військові… Одна моя посестра і цілий великий колектив військових забрав маму і цуциків. Вони вже й роздали майже всіх малюків.
Як ти оцінюєш ситуацію із безпритульними тваринами в Україні?
Ну, по-перше, наші проблеми зменшуються, будемо чесними. З’являється більше програм зі стерилізації, більше свідомості у суспільства. Тварин потрібно чипувати та посилювати відповідальність за жорстоке ставлення. І мені здається, що зараз наше середовище набагато френдлі до собак. Я заходжу з собакою в аптеку, на пошту, в магазин. Тобто це не є проблемою. В кафе, це теж показник. Ну і основне, це стерилізація. Це найгуманніше, що ми можемо зробити. Стерилізувати собак. І ці програми працюють. І навіть на фронті. Можу навести класний приклад.
Корюківщина. Це Чернігівська область. Я в свій час відвозила двічі туди собак, яких вони взяли під опіку.
Це далеко від Києва. У них немає взагалі безпритульних собак. Чому? Тому що міська рада зацікавлена у тому, щоб їх не було. Там працює моя подруга, от вони займаються, стерилізують. У Києві теж покращується ситуація. Я безкоштовно стерилізувала собак, яких ми знаходили біля Лаври.
Просто треба дізнаватися, як це працює, переймати позитивний досвід. Коли підірвали Каховську ГЕС і затопило Херсон, багато тварин загинуло, але і неймовірна кількість отримала шанс на друге життя. Люди рятували тварин та приймали в свої родини.
Хочемо вирішити проблему безпритульних тварин – значить потрібно докладати зусиль, не чекати, що то хтось зробить за нас, а беремо і робимо.
Підтримати Медичну службу Третьої штурмової можна тут.
