Соціальними мережами ширяться відео з гучними заголовками: «Вони вже серед нас». На кадрах добре видно, як підлітки у масках тварин бігають на четвереньках. Подібні відео були зняті в різних містах України. Вони набирають мільйони переглядів та тисячі обурених коментарів. Діти, що ідентифікують себе як тварини. Що це – черговий кінець світу чи зомбі-апокаліпсис? Спокійно, в URSA.MEDIA разом із психологом розбираємося у новому тренді та пояснюємо, до чого тут російська пропаганда.
Звідки взялася ідея з перевдяганням у тварин
Щоби розповісти про новий підлітковий тренд, слід почати з історії більш давньої субкультури — фурі. На перший погляд ці рухи мають багато спільного, адже і там, і там люди переодягаються у костюми тварин. Проте між ними є принципова різниця.
Фурі — це спільнота людей, які цікавляться антропоморфними тваринами, тобто такими, що мають людські риси. Учасники можуть створювати власних персонажів (фурсонів), носити костюми (фурс’юти) та брати участь у тематичних заходах і фестивалях.
Пояснимо трохи простіше. Фурі (деякі джерела перекладають цю назву як «пухнастики») створюють власну фурсону — альтернативну персону. Це може бути реальна тварина, наприклад, кіт або ведмідь, а також вигадані персонажі та міфологічні істоти, як-от дракони. Представник субкультури продумує особистість свого героя: вік, захоплення, фізичні якості й навіть магічні здібності.
Після цього фанат переходить до створення «пухнастого костюму» — фурс’юту. Можна придбати готовий варіант, замовити індивідуальне виготовлення або ж «чаклувати» самостійно.
Вважається, що субкультура фурі народилася у 1976 році в Сполучених Штатах Америки. Тоді видання Vootie вперше опублікувало комікс «Омаха» про кішку-танцівницю, наділену людськими якостями.
Цю подію вважають певним проривом, адже раніше прихильники антропоморфних тварин зосереджувалися здебільшого на персонажах Disney. Тварини, що ходять на двох лапах, розмовляють та мають людські риси характеру, були фішкою медіакорпорації з моменту заснування. Згадайте-но лише Міккі Мауса!
Проте за даними видання Vice, аніматори Disney відмовляються коментувати зв’язок мультиплікаційних персонажів із спільнотою фурі. Існують чутки, що негативне ставлення студії пов’язане із певними упередженнями — багато хто вважає, що представники субкультури занадто сексуалізують персонажів.
Частково це правда. На тематичних ресурсах можна знайти чимало малюнків та відео з відвертим вмістом. Однак не всі учасники захоплюються саме цим напрямком — комусь подобається просто переодягатися у костюм улюбленого героя, не думаючи про жоден підтекст.
Дійсно, представники фурі часто спілкуються в Інтернеті анонімно — під ніком та фото свого персонажа. Проте люди, які не належать до жодної неформальної спільноти, також нерідко не підписуються власним іменем з різних міркувань. Тому ризиків для підлітків, насправді, тут не більше, ніж у будь-якій іншій субкультурі.
Задача батьків у такій ситуації — відверто поговорити з дитиною. Важливо розповісти про можливі загрози, зокрема про те, що під маскою анонімності у соціальних мережах може ховатися будь-хто, тому слід бути обачним та не розголошувати жодні персональні дані.
Загалом спільнота фурі є доволі великою: за різними даними у світі налічується від 1 до 5 млн представників. Учасники проводять конкурси та фестивалі, наприклад, в Україні існує рух «Фурі Прогулянки в Києві».
Варто зазначити, що багато представників фурі-спільноти ведуть цілком звичний спосіб життя: ходять на роботу, виховують дітей, мають інші захоплення. Переодягання у костюми тварин є лише хобі, якому приємно присвятити вільний час, і у такій діяльності немає нічого поганого чи небезпечного.
Зараз усі повиростали звичайними людьми, я теж панком не вийшла
У соціальних мережах можна зустріти відео, на яких діти та підлітки у тематичних костюмах імітують поведінку тварин. Вони стрибають на чотирьох «лапах», носять маски та хвости, спілкуються один з одним за допомогою котячого шипіння або собачого гавкоту.
Знайомтеся, це теріани або теріантропи — люди, які певною мірою ідентифікують себе як «нелюдські тварини». Проте в україномовному середовищі ця назва зустрічається доволі рідко: частіше представники субкультури називають себе квадроберами.
Ця назва походить від спорту, яким займаються теріани — квадробіки. Суть заняття полягає у виконанні різних вправ на чотирьох кінцівках — зазвичай це біг або стрибки.
Автор цього виду спорту — японець Кенічі Іто. Свій перший рекорд він поставив у 2008 році — тоді чоловіку вдалося подолати 100-метрову дистанцію за 18,58 секунди. У 2012 він скоротив час забігу до 17,47, а у 2015 році — вже до 15,71 секунди.
В інтерв’ю іноземним виданням Іто розповідає, що на заняття його надихнули… мавпи! Одного разу він побачив у зоопарку, як спритно та швидко пересуваються мавпи роду Патас — їх також називають «гусарами». З того моменту японець почав тренуватися щодня, приділяючи заняттям не менше 6 годин.
Результати вражають — чоловік може розвивати швидкість до 22,5 км/год. Для порівняння: середня швидкість спокійного бігу людини складає 8-12 км/год, середнього – 12-16 км/год.
Японцю вдалося закохати у своє захоплення весь світ. Сьогодні квадроберів можна зустріти на вулицях великих міст, у тому числі й в Україні. Деякі представники спільноти заявляють, що вважають себе твариною на нефізичному рівні, інші ж пояснюють своє захоплення бажанням проявити себе у незвичайному виді спорту.
Щоби краще розібратися у цій темі, ми поспілкувалися із пані Яриною — мамою юної квадроберки Марічки з Хмельницького. Захоплення квадробікою у дівчинки почалося із любові до рукоділля. Їй подобалося власноруч створювати різні поробки — від аксесуарів до годівничок для птахів.
Під час перегляду контенту на YouTube, Марічці траплялися відео англомовних блогерів. Саме від них дівчинка й дізналася про новий молодіжний тренд — квадробіку. Це видалося цікавим. Із допомогою мами вона почала самостійно робити хвіст, вушка, а згодом й маску, щоб перетворитися на квадробершу Няшку.
Саме під цим ніком дівчинку знає аудиторія у TikTok — у соціальній мережі мама з донькою ведуть спільний блог, мають більше 4 тисяч підписників. Пані Ярина розповідає, що контент стараються знімати здебільшого позитивний.
Проте навіть такий підхід не вберіг від гнівних коментарів. Жінка зізнається, що після того, як одне з відео набрало більше мільйона переглядів, під ним з’явилося «просто море агресії». Спочатку вона намагалася самостійно видаляти образливі висловлювання, але згодом просто закрила коментарі — так спокійніше.
На щастя, «хейтери» є лише у соціальних мережах. У реальному житті дівчинка з друзями може спокійно бавитися на майданчику — іноді виникають хіба звичні дитячі суперечки.
Крім створення костюму, Марічка завзято підійшла й до тренувань. За словами пані Ярини, її донька самостійно передивлялась багато відео, щоби займатися правильно — робити розминку, виконувати вправи.
Із самого початку мама Няшки сприйняла її захоплення позитивно. Говорить, що згадувала себе у віці дитини — тоді не існувало квадроберів, проте були інші улюблені герої, яких намагалися наслідувати. Тому вважає, що подібне хобі є цілком нормальним для дитини. До того ж часом малеча може просто перерости це захоплення, знайти нові інтереси.
Жінка з усмішкою згадує: «Я у підлітковому віці ще застала емо, готів, панків. Зараз усі повиростали звичайними людьми, я теж панком не вийшла».
Пані Ярина вважає, що великий відсоток негативу йде від людей, які хочуть самоствердитися за рахунок дитини, і таку поведінку засуджує. Натомість навчає Марічку тому, що її захоплення не має заважати іншим, розповідає, що варто поважати чужі кордони.
Батькам, діти яких мають подібне хобі, жінка радить передусім згадати себе у дитячому віці. А ще — бути толерантними, адже подібні заняття не несуть дітям жодної шкоди, натомість допомагають рости повноцінною та здоровою особистістю із власними інтересами.
«Який же я насправді?» — чому підлітки шукають себе у субкультурах та чи несе це шкоду: розповідає психолог
Тема субкультур не нова в українському суспільстві. У різний час молоді покоління проявляли себе по-різному: від свободолюбивих хіпі у 70-х роках до сучасних фурі, теріанів та косплеєрів.
Для того, щоби зрозуміти, як прагнення стати частиною певної спільноти впливає на формування особистості, ми звернулися до родинного психолога Аріни Білозерцевої — авторки курсу «Майстерня батьківства», пам’ятки «Про дитячі страхи» та майстер-класу «Дитина на 5+: атмосфера в родині».
Пані Аріна розповіла, що пошук себе, бажання бути маленькою частиною чогось великого, гостра потреба прояву своєї особистості через різні стилі одягу, кольори волосся, спілкування з різними людьми загалом характерні для підліткового віку. Це пов’язано із тим, що всі знання про себе, що формувалися до цього переважно з коментарів дорослих, піддаються сумніву, починається дослідження через власний досвід.
Психолог наголошує: «Пам’ятаючи про те, що підліток — це ВЖЕ не дитина і ЩЕ не доросла людина, може стати більш зрозумілою їх поведінка. Звичайно, вона здається дивною, непередбачуваною, епатажною. Інколи навіть такою, що виходить за рамки норми. Але коли ще досліджувати себе настільки різноманітно, як не в пубертат? Під контролем і турботою дорослих, з їх підтримкою та мудрими порадами, з розумінням що і чому відбувається і можливістю пояснення цього дитині».
Пошук себе саме через субкультури пов’язаний із тим, що у підлітковому віці на перший план виходять спілкування з однолітками і пошук групи «своїх». Через участь і приналежність до певної субкультури дитина закриває дві важливі потреби: бути прийнятим, мати свої місце серед інших та формувати і відстоювати свою ідентичність, протиставляючи себе ніби всьому світі.
На думку пані Аріни, зараз у суспільстві ця тенденція простежується й серед дорослих. «Є бажання або потреба відрізнятися, мати свою унікальність, фішку, особливий вигляд/вимову/професійну нішу. Підлітки діють з такою ж ідеєю, АЛЕ з меншими знаннями про себе або з їх відсутністю взагалі. Тобто, наприклад: «Я зрозумів, що все, що казала мама/тато/бабуся/вчителька — не про мене насправді, я не такий і не хочу бути таким». І далі, умовно, виникає чистий аркуш з заголовком: «А який же я насправді?»
Психолог вважає, що це дуже добре і терапевтично, якщо діти задаються таким питанням. А для дослідження себе потрібне коло однолітків, навколо якого часто й формуються субкультури. А от якою саме буде спільнота, залежить від психологічного стану дитини, її емоційного наповнення, вміння і навичок проявляти себе, підтримки та розуміння батьків.
Аріна Білозерцева зазначає, що сам по собі незвичний зовнішній вигляд не несе шкоди ні батькам, ні самій дитині, ні оточуючим. «Ми зазвичай діємо через прийняті соціальні норми і під тиском засуджуючих поглядів інших, переодягаємо нашу дитину або вимагаємо цього і отримуємо… Так, гарний і прийнятний зовнішній вигляд, але роздратовану, сумну чи взагалі-то морально зламану дитину. І відносини між батьками і дітьми звичайно псуються на цій тематиці».
Задача батьків — дізнатися, чому дитині подобається виглядати саме так, чи хоче вона сама цього або такого вигляду вимагає певна група, чи можна проявити себе у суспільстві якось по-іншому.
«Одяг і зачіска самі по собі не означають нічого, окрім експериментів з зовнішністю, які проводимо ми всі. У підлітків вони просто виглядають яскравіше і незвичніше. А ось якщо до цієї теми додаються негативні емоції або неприйняття в групі однолітків, варто звернутись за консультацією до спеціаліста аби прояснити, що відбувається з вашим підлітком».
Серед головних ознак того, що щось «йде не так» — нанесення шкоди собі чи іншим людям (самоушкодження, масові бійки, агресивні страйки тощо), пропаганда, обов’язкова умова вживання будь-яких речовин, відсутність права вибору дитини в певній групі, а також об’єднання через ненависть і інші сильні негативні відчуття до когось поза межами субкультурної групи.
Із цим можуть стикатися діти, які шукають «порятунок» через можливий булінг, нестачу друзів або їхню відсутність, складнощі в стосунках із батьками. Дорослим потрібно з’ясувати, яку потребу «закриває» дитина. А далі — налагоджувати стосунки в родині, аби у дитини не було потреби шукати «безпечне місце» і підтримку на вулиці.
Раніше ми розповідали про те, як підлітки відчувають психологічний тиск через необхідність постійно боротися за зміну світу на краще.
Як російська пропаганда сформувала негативне ставлення до фурі та теріанів?
Батьківщиною багатьох субкультур є Америка. Погодьтеся, було б дивно, якби росія не скористалася можливістю й тут підкреслити свою «скрепність» та розповісти народу про «загниваючий Захід».
Але розберемося трохи детальніше. Якщо шукати інформацію про «шкоду від фурі» або «небезпеку квадроберів», пошукові системи неминуче приведуть вас на новинні ресурси з російським доменом.
Так, наприклад, сенатор країни-терориста Пушков у своїх соціальних мережах написав: «Здичавіли зовсім. Школярі в одній зі шкіл штату Юта пішли з занять на знак протесту проти того, що вчителі дозволяють їх однокласникам ідентифікувати себе з тваринами. Вони також пожалілися, що «тварини» на них ричать, гавкають і навіть кусають. Наш прогноз: ще трохи — й США будуть перейменовані на Божевільні (рос. — «сумасшедшие») Штати Америки».
Звісно, російські ЗМІ того ж дня підхопили цю заяву й почали складати цілі маніфести на тему того, що влада Сполучених Штатів занадто лояльна до людей. Ви ж бачите — у них є навіть гендерно нейтральні туалети, отже, не дивно, що їхні діти перетворюються на тварин.
На щастя, адекватні люди розуміють, що між поняттями гендеру та субкультурами немає ніякого зв’язку. До того ж захоплення косплеєм на кшталт фурі або заняття квадробікою точно не означає, що підліток чи доросла людина почне нападати на оточуючих чи їсти корм для тварин.
Такі випадки дійсно існують, але це скоріше поодинокі виключення, ніж правило. Разом з тим російська пропаганда активно працює й у соціальних мережах. Невміння сприймати щось нове, незвичне здавна були частиною «генетичного коду» цієї країни. Саме тому важливо добре фільтрувати контент, який ви споживаєте, й відсіювати спроби до розпалювання ненависті всередині суспільства.
Наголошуємо, що будь-яке хобі, захоплення чи заняття є нормальним доти, доки не несе шкоди для здоров’я та життя самої людини або навколишніх. А терпимість до різних проявів ідентичності (навіть якщо вони не збігаються із вашими особистими переконаннями) — ознака здорового, розвиненого та демократичного суспільства.
Кожна людина заслуговує на повагу, незважаючи на стать, вік чи соціальний статус.
