Україна в очікуванні гучної прем’єри “Війна очима тварин”. Вже скоро антологію покажуть на світовому кінофестивалі класу А,а після її побачить й український глядач. Погодьтесь, не часто вітчизняному кіно вдається завоювати прихильність світової аудиторії ще до офіційного виходу на великі екрани – “Війні очима тварин” вдалося. Презентація трейлеру відбувалась на Берлінському та Каннському кінофестивалях, саундтрек до фільму написав всесвітньо відомий гурт “Imagine Dragons”, а одну з ролей у картині зіграв оскароносний актор Шон Пенн.
Хоча по-іншому певно й бути не могло, адже над створенням кіноальманаху працювала команда кінокомпанії SOTA Cinema Group на чолі з Олегом Коханом, а вони вміють робити велике кіно. У їхньому портфоліо робота з такими метрами кіно як Кіра Муратова, Роман Балаян, Отар Іоселіані. Ми зустрілися з Олегом аби поговорити роботу над проєктом “Війна очима тварин”, вплив українського кінематографу на хід війни та Шона Пенна як амбасадора України в світі.
Поговірімо детальніше про фільм «Війна очима тварин», який ви наразі створюєте. Звідки та коли виникла ідея проєкту?
Ідея виникла буквально на другий-третій місяць після початку повномасштабної війни. Ми зустрілися з друзями, з якими чергували в перші місяці на блокпостах у тероборони. Це була нова реальність, де кожен відчував себе інакше навіть у колі старих друзів – всі намагалися знайти баланс, щоб втримати рівновагу. Постійний скролінг новин вводив зазвичай у якийсь ступор, тому ми прагнули більше розмовляти й обговорювати щось конкретне – проєкти, дії, плани, цілі. Це якраз була перша хвиля збайдужіння і втоми світу від подій в Україні, коли європейці почали перемикати канали. І ми говорили о дієвих інструментах впливу на зовнішню аудиторію. Мова зайшла про кіно, яке дивляться в усьому світі і яке може привернути увагу більше, ніж новини з жахіттями війни. А враховуючи, що всім подобається різне кіно, йшлося і про створення документально фільму, і серіалу для youtube. Завʼязалася дискусія, в якій і виникла ідея про тварин, доля яких викликає емпатію у цивілізованої людини будь-якої національності.
Коли зайшла мова про тварин, всі раптом перестали сперечатися і почали розповідати свої історії про тварин на війні. І виявилось, що у кожного є незабутня історія про війну з твариною у головній ролі. Так і народилась концепція кіноальманаху про війну очима тварин, де крім людей головними героями виступають тварини, які теж опинились в епіцентрі війни, але в порівнянні з людьми, навіть врятуватися самотужки зазвичай не можуть. Хоча насправді хто кого рятує більше – ми тварин чи вони нас – це ще велике питання. Це були теж свої, а ми своїх не кидаємо. Грошей на фільм не було, але в кіно все завжди починається з гарної ідеї.
Але ж, в результаті, гроші таки знайшли. Де?
Невдовзі на зустрічі з друзями, які допомагали військовим, я озвучив цю ідею вдруге і вона всім сподобалася. Більше того, прозвучало питання – скільки це може коштувати? Всі розуміли, що часу на роздуми немає і всі хотіли зробити щось корисне. Тому гроші на перші три новели знайшлися відразу – і ми вирішили розпочати роботу, і паралельно продовжувати пошуки фінансування.
Фінансово допомогли люди, які і так були максимально інтегровані у волонтерський рух – постійно допомагали військовим і цивільним, які лишилися без домівок. Саме ці люди стали нашими першими партнерами в цьому проєкті й поставили культуру в паритет з дронами, визнавши, по суті, кіно – зброєю для боротьби за серця іноземної аудиторії. Правильно кажуть, що війна не змінює людей, війна людей проявляє. Саме тому під час війни так відчуваєш і тримаєшся своїх. А коли я в той день повернувся в офіс, на мене чекала зустріч з новим членом команди – маленьким голим кошеням породи сфінкс, схожим скоріше на кажана, якого волонтери щойно вивезли з Ізюму з-під обстрілів. Це був знак. Так розпочалася історія створення кіноальманаху.
Який бюджет фільму?
Загальний бюджет порахувати важко, бо хтось допоміг технікою, хтось знімався безкоштовно, але це в рамках 1,5 – 1,8 мільйона доларів. Загалом фінансували українці, а також “Safe Pets of Ukrainians”, а ще “Агенство США з міжнародного розвитку” (USAID) та European Solidarity Fund For Ukrainian Films (ESFUF). Я би хотів залишити в інтерв’ю назви цих компаній, бо це ті, хто усвідомлює важливість підтримки Української культури сьогодні.
Європейці, до речі, приєднались до проекту пізніше. Можливо, у 2022- му вони ще не відчували для себе загрози. Єдина компанія, яка нас підтримала – німецька Essencefilm, це наші колеги, які стали ко-продюсерами.
Історії фільму реальні. Звідки вони та як ви їх обирали, адже зараз їх багато, всі щемливі, трагічні часто…
Ми шукали історії скрізь – у новинах марафону й публікаціях зооволонтерів, фіксували розповіді знайомих, передивлялася всі мережі, де військові, біженці, або навпаки ті, хто залишилися, розповідали про тварин, зустрічалися із представниками зоопарків і заповідників. Коли зібрали перші 50-60 історій, почали шукати авторів, які зможуть втілити їх на екрані та пропонувати їм сюжети, які нас зацікавили. Одним з перших таких авторів став Олексій Мамедов – талановитий драматург і режисер, випускник Мюнхенської кіношколи, якому відразу сподобалась дуже відома на початку війни історія про жінку, яка тікаючи від обстрілів, врятувала в полі пораненого собаку, який потім виявився вовком, що лягла в основу сюжету новели “Синочок”. Історія про білого кролика молодого режисера Макса Тузова була автобіографічною, а фінальна у виробництві новела про козу Торпеду, автором якої став Іван Сауткін, основана на телесюжеті про бабусю, яка рахувала ворожу техніку й передавала дані нашим артилеристам.
Ми, українці, як на мене, не до кінця усвідомлюємо, який внесок насправді зробив Шон Пенн у цій війні
До речі, чи є у вас хвостатий улюбленець?
Я мрію про великого собаку породи кане-корсо, але поки на жаль, я не можу собі це дозволити через дуже щільний робочий графік. Але в офісі нам постійно допомагають працювати хвостики нашої піарниці Свєти Машовець – у неї їх пʼять, разом з тим Ізюмським кошеня, яке стало символом проєкту, а тепер виросло вже у великого кажана на імʼя Нуца.
Як у вас склалася співпраця із Шоном Пенном?
Ми звернулися до Шона Пенна з пропозицією знятися у «Війні очима тварин», хоча ідея запросити світову зірку на роль була із самого початку, адже це збільшує інтерес до проєкту й демонтрує актуальність тем, які ми піднімаємо, не лише для України, а й для світу. Він тоді працював над документальним фільмом про Україну і, як ви знаєте, був в контексті усіх подій, адже бачив все на власні очі. Тому ми звернулися саме до нього, заручившись рекомендаціями людей, з якими Шон тут співпрацював. Пенн відповів нам буквально за добу, бо ідея йому сподобалась. Він профі найвищого класу – дуже уважний до деталей, вдумливий і конкретний. Жодних зайвих рухів і вагань. Він запропонував зробити дзвінок, щоб почути більше детальніше про фільм і роль, а після цього – зустрітися в Каннах для обговорення деталей. На Каннському фестивалі ми зустрілася вже очно разом з режисером Мирославом Слабошпицьким та сопродюсером Олексієм Макухіним й за два дні спілкування не лише підписались на співпрацю, а й встигли відвідати прем’єру фільма, який презентував на фестивалі Шон і перед від’їздом здавалося, що ми знайомі сто років. А коли я побачив, як він працює на знімальному майданчику, вкотре переконався, наскільки він блискучий актор.
Як відбувалися зйомки епізоду із Шоном Пенном?
Зйомки відбувались у Лос-Анджелесі і організувати їх було не просто, бо в Голівуді якраз страйкували актори — і ми мали чекати його врегулювання.. У новелі під назвою “Орел”, автором якої став Мирослав Слабошпицький, Шон грає американського продюсера. Знімали у легендарній студії Evergreen, де за 40 років існування звучали голоси Френка Сінатри і Майкла Джексона, Пола Макартні і Джастіна Тімберлейка, а також героїв серіалів “Друзі” і “Сімпсони”. Тепер там знімали і українське кіно. До цього моменту мені поталонило працювати з великими майстрами кіно і театру тут, в Україні. Але коли ти потрапляєш в епіцентр світового кіновиробництва і бачиш, як працює Голівуд, розумієш потужність і велич цієї кіно імперії, бо конкурентність середовища, в якому вони знаходяться, це якраз те, чого так не вистачає європейському, а нашому й тим більше, кінематографу.
Олеже, поділіться вашими особистими враженнями від спілкування з Пенном?
Ми, українці, як на мене, не до кінця усвідомлюємо, який внесок насправді зробив Шон Пенн у цій війні, скільки важить його підтримка України. Ми лише знаємо, що Пенн зняв документальний фільм, але яку потужну роботу він проводив скрізь по світу й, в першу чергу, в Америці, я дізнався лише тоді, коли сам туди доїхав. Його друзі розповіли й показали неймовірну кількість інтерв’ю та виступів у США на підтримку України, скільки зборів він ініціював і скільки донатив сам. А у нього дуже високий авторитет в США і неможливо встояти перед його переконливими аргументами. Бо нам, хто знаходиться в епіцентрі подій, все зрозуміло, а за океаном вибухів, які руйнують щодня наші прекрасні міста, не чутно, тому багато тих, хто сумнівається щодо доцільності донатити на чужу війну. Тому Шон Пенн як амбасадор України заслуговує окремого інтерв’ю. Бо його роль у цій боротьбі дуже велика: у політичному та культурному контексті він — недооцінений рупор й потужний голос.
Як гадаєте, така трансформація спричинена тим, що перші дні відкритої війни він провів тут, в Україні, та бачив все на власні очі?
Це безумовно загострило відчуття, але, якщо ви знаєте, Шон Пенн — борець за справедливість, це його суть. Він був в усіх гарячих точках світу. У його домі велика кількість фотографій з видатними лідерами, борцями за свободу і незалежність – там величезна галерея облич, за якою можна вивчати історію.
Як вдалося з “Imagine Dragons” домовитися про написання саундтреку до фільму?
Важливо пропонувати співпрацю людям, які мають особистий пешн та ставлення до війни в Україні. “Imagine Dragons” саме такі. Ми відправили їм матеріали фільму, які вже відзняли та той момент, вони ознайомились і вирішили доєднатись до проекту за умови погодження з Universal Studios, яка координувала використання їх музики. Ми так і зробили, не шкодуючи часу на детальні узгодження. І тепер у нас є крутезний саундтрек, який точно посилить “звучання” кіноальманаху “Війна очима тварин” у світі.
У чому головна ідея фільму? Викликати емпатію до тварин та показати, як росія нищить усе живе?
Ще легендарний кінокритик Роджер Еберт говорив, що кіно – це машина, яка виробляє емпатію. Це пряма її функція. Я думаю, що кіно активує емпатію, як активує і гуманізм, почуття власної гідності, справедливості й солідарності. Кіно – це кнопка, яка стимулює наш розвиток і рух вперед. Саме емпатія дозволяє нам проходити найтрагічніші історичні періоди й залишатися людьми. Коли Ви подивитеся наш фільм, то зрозумієте, що ми про людяність і гідність; про те, що виживший ставиться до життя інакше, ніж живий і що екологічні катастрофи не мають державних кордонів, вони стосуються всіх. Наші історії дуже різні – є дуже драматичні, оптимістичні і навіть іронічні, бо не було мети викликати у глядачів сльози жалю, а вкотре показати, що ми живі, ми стоїмо за цінності всього цивілізованого світу і б’ємося за право самим вирішувати власне майбутнє, в той час як кожен снаряд залишений в нашій землі стає хімічною зброєю відкладеної дії, а наша екосистема втрачає щодня унікальні ресурси. Тварини виступають у фільмі символами добра й допомагають розповісти страшну правду світові так, щоб не лише вдарити по голові страшними фактами втрат, а й торкнутись серця.
Таке у нас позиціонування, щоб через серце, через емпатію світовий глядач зрозумів нас і відчув,а потім розповів іншим та і підтримав. Тобто, через емпатію до тварин ми прагнемо привернути увагу до самої війни, до людей, які в ній живуть. А ще у нас є одна конкретна місія фільму – зібрати кошти на реабілітацію військових через каністерапію. Цим і закінчується фільм. Перед титрами фільму ми ставимо цитату Махатма Ганді: “Велич і моральний прогрес нації можна виміряти тим, як в цій нації ставляться до дітей, людей похилого віку та тварин” і потім даємо страшну статистику екоциду, аби глядачі зрозуміли масштаби трагедії. У рамках промокампанії фільму “Війна очима тварин” ми вже говоримо про екоцид, показуємо наш тизер і фільм про фільм на всесвітній екологічній конференції у Баку, у британському виші, на форумі в Гаазі. Розповідаючи про це, ми продовжуємо вести боротьбу на інформаційному фронті.
Чи є вже точна дата прем’єри?
Ми зараз очікуємо відповідь від декількох кінофестивалів і платформ, і як тільки визначимось, відразу повідомимо дату світової прем’єри, а після цього вже будуть зрозумілі дати української прем’єри і прокату. Ми на фінальній стадії постпродакшену.
Знімати якісне кіно у будь-яких умовах – так можуть лише справжні митці
Олег, Вас називають одним із найуспішніших продюсерів України. Як економісту за освітою вдалося побудувати кар’єру в кіно?
Дякую, просто додав творчу складову. (Сміється). У моїй історії спрацювало багато факторів – і спортивне дитинство, і практика на телебаченні, і досвід у маркетингу, і театральна дистрибуція вистав таких великих майстрів, як Някрошюс і Стуруа. Але кіно завжди було магнітом. Тому коли у 18 років травма перекреслила мою мрію стати другим Олегом Блохіним, а на менше я не погоджувався — і дорога у великий спорт була закрита, мені потрібна була нова мрія, що здатна надихати і захоплювати. І кіно стало тим всесвітом, де для підкорення кожної нової вершини потрібні не лише гроші, а і серце. Бо вже у футболі я відчув, що в житті треба займатись лише тим, від чого “дзенькає всередині”. А коли знаєш, куди йти, дороговкази завжди зʼявляються – далі була робота на кінофестивалі “Стожари”, потім нове українське телебачення, яке на той момент намагалося ідентифікуватись і осучаснитись новими форматами, обличчями й темами. Продюсерству тоді в українських вишах не вчили, бо й професії ще толком не існувало, а міжнародні школи продюсерства коштували захмарні гроші. Я навіть вступив на перший продюсерський курс одного авторитетного вища, але довго на лекціях я не всидів. А коли мені на очі потрапила цитата з інтервʼю Квентіна Тарантіно про те, що краще вкласти гроші в перший власний проект і на практиці пройти всі етапи створення фільму, ніж розбиратися на теоріях застарілих підручників, я остаточно вирішив вчитися на практиці.
Почав зі створення компаній, які мені допомогли заробити перші гроші для кіно й зорієнтували у сфері реклами й виробництва відео контенту взагалі, бо це були рекламна агенція і продакшн, які займались рекламою у кінотеатрах та серіалами. Отже, коли я підійшов до свого першого серйозного кіно, я знав кухню виробництва, розбирався в маркетингових інструментах і рекламних ефектах, а ще переконався у таланті наших майстрів. Моїм першим серйозним проєктом став фільм Кіри Муратової “Два в одному”, який задав той рівень якості – творчої і особистісної – з яким я звіряюсь все життя й прагну не зрадити.
Ваша біографія вражає, насправді. Лише робота з метрами кінематографу – Муратова, Балаян, Зануссі, Іоселіані та інші. Жодного провального проєкту. Ви свідомо обирали на що погоджуватися? Адже часто продюсери та режисери знімають ті проєкти, які мають фінансування і байдуже, що на виході матимемо посередній фільм.
Оціночні критерії будь якого фільму визначені давно. Це визнання авторитетними кіноекспертами – міжнародні фестивалі, рейтинги, премії, критика, що підтверджує актуальність кіновисловлювання й творчу досконалість; і глядацька аудиторія, яка купує квиток на перегляд, демонструючи інтерес. Для мене завжди було в пріоритеті авторське кіно. І працювати з такими майстрами як Муратова, Балаян, Зануссі й Іоселіані – це велика честь і школа. Але, як Ви розумієте, завоювати їх довіру непросто, бо це режисери, які знімали кіно в умовах не просто складних, а нестерпних, коли цензура не давала можливості не те що вільно працювати, а вільно дихати. І зберегти у таких лещатах власну гідність і не зрадити собі – це окремий талант. Знімати якісне кіно у будь-яких умовах – так можуть лише справжні митці, і завдяки таким авторам та їх фільмам, можна розповідати про Україну, нашу культуру та історію світу.
Як ви почали співпрацювати з Кірою Муратовою?
Першим спільним проектом став фільм Кіри Георгіївни “Два в одному” з улюбленими вже акторами режисерки, а також Богданом Сельвестровичем Ступкою, який знявся у Муратової вперше. Спочатку фільм планувався як копродукція України з Росією, адже Кіру Муратову там дуже поважали і вважали її фільми власним надбанням як спадкоємці СРСР. Але сама режисерка завжди наголошувала на своїй одеській прописці і під час україно-російського розколу часів революції Гідності, підтримала Україну, не дивлячись на те, що українізація могла зашкодити їй знімати кіно, адже її герої говорили російською. Але Муратова вважала боротьбу України справедливою і вона ніколи не йшла на компроміси із власною совістю. Але російський продюсер після нашого Майдану 2004 вийшов з проєкту і я реалізовував його самостійно. Це був мій перший великий фільм, де я виступив генеральним продюсером і з того часу у слогані SOTA Cinema Group назавжди зафіксовано, що ми створюємо незабутні історії. Незабутні для всіх – і тих, хто іх створює, і тих, хто дивиться. Отже, перетинати силою мистецтва будь-які кордони – територіальні, мовні, політичні – це призначення нашого бізнесу.
Всі війни вигравали країни, де друкувалися книги і знімалися фільми
З ким із відомих великих режисерів вам було працювати найлегше,а з ким важко?
З кожним з режисерів було працювати цікаво, і це – головне. Більше того, результатом нашої співпраці стали прекрасні фільми, кожним з яких я дуже пишаюсь. Що ж до складностей, то наявність характеру і таланту завжди їх передбачає. І пройти весь шлях – від ідеї до прокату – кожного фільму пліч-о-пліч з режисером – це як прожити маленьке життя, в якому бувають не лише сонячні дні. Але спільна мета і справжня закоханість у мистецтво здатні подолати усі труднощі.
Чи може кіновиробництво в Україні бути прибутковим бізнесом?
Якщо територією виробництва і розповсюдження буде лише Україна, то відповідь – ні, на жаль, не може. Тому що для того, щоб кіновиробництво могло працювати як бізнес, потрібні відповідні умови. І для цього Держава має зробити певні кроки на законодавчому та інфраструктурному рівнях. Ми маємо приклад європейських держав, де у Франції, наприклад, кіноіндустрія проходила кілька етапів реформації, там давно працює ціла мережа кінотеатрів, які демонструють вітчизняне кіно. На той час стрімінгових платформ ще не було і кінотеатри були кінцевою зупинкою для фільма. І це працювало як бізнес, як і кінофестивалі, які при хорошій організації, програмінгу і промоції теж працюють як бізнес. Крім того, слід враховувати, що кіно теж буває різним. І якщо для конкурентного великобюджетного українського кіно у нас точно немає потенції в першу чергу, технологічної, то авторське і жанрове кіно, яке може гідно представити наш кінематограф у світі, а також бути успішним у прокаті при оптимальному бюджеті – робочий варіант. Ми маємо чесно визнати, що говорити про кіно як про інвестиційну модель, ми навряд чи можемо. Тому що повернення коштів – це великі ризики.
Безумовно, є приклади, коли фільми були 100% проінвестовані приватно, але, по-перше, це не варто називати бізнесом, бо йдеться, здебільшого, про іміджеві дивіденди; по-друге, якість таких фільмів теж зазвичай залежить від мотивів інвесторів, які можуть бути як благородними, так і виключно політичними. В Україні, крім Держкіно, донедавна не було жодної цільової організації, яка має фокусуватися на підтримці кіно. Останнім часом з’явилося кілька фондів, які з початком повномасштабного вторгнення, виділяють кошти для підтримки українського кіно. Але, якщо порівняти, об’єми інвестицій європейських фондів на підтримку вітчизняного кіно в рази більше. Така ж ситуація з фестивалями, адже лише у Франції, наприклад фестивалів більше, ніж у нас створюється фільмів за рік. А у ворожій росії бюджет на кінематограф за три роки повномасштабної війни збільшився втричі, бо вплив кінематографа як наймасовішого з мистецтв ніхто не відміняв. Не слід забувати, що наша війна триває не лише на військовому полі. Роль культури в цілому і кіно як ефективного інструменту впливу не треба недооцінювати. Інакше ризикуємо знову програвати на інформаційному фронті.
Можна детальніше?
Йдеться про важливість культурного контенту – фільмів, вистав, виставок, книг, музеїв – який давно вже має бути основою культурної стратегічної програми України і спрямований як на зовнішню світову аудиторію, так і на внутрішню. Навіть в умовах війни, коли гарячими здаються інші пріоритети, саме культура завжди була опорою для людей, цінністю, яка надихає і об’єднує у найтемніші часи. Жахлива, неймовірно страшна війна, яку наші сусіди планували переможно завершити за три дні – це вже насправді остання фаза протистояння, яке триває століття. І підготовка велася нашими ворогами давно і, на жаль, плідно, в усьому світі. Саме тому нам так важко доводити всім зараз, що ми інші, хоч наші мови і подібні. Світ знає руську культуру давно, а про українську щойно почув. Та що казати, ми самі заговорили українською, а головне – відчули себе українцями нещодавно. Ворожа пропаганда переконувала весь світ десятиліттями у тому, що ми молодші брати і видавала нашу історію за свою. Вони готували підґрунтя для світу через мистецтво, через культуру. І це спрацювало – світ почав дивитись на історію і культуру Східної Європи крізь руські окуляри. Тому якщо вже зараз ми не застрибнемо в останній вагон й не прикладемо максимум зусиль, щоб переконати світ у нашій автентичності, базуючись на тисячолітній історії, з кожною атакою нас залишатиметься все менше і усі наші жертви сьогоднішні, а також минулі – розстріляне відродження, жертви голодоморів і т.д, будуть марними.
Тому ми маємо атакувати, вражати, запам’ятовуватись, ідентифікуватися. Закохувати в себе через мистецтво світ і ламати стереотипи, доводячи свій цивілізаційний та духовний рівень. Ще до війни і ковіду майже на кожному фестивалі класу “А” була представлена Україна. Це підтвердження того, які талановиті наші митці. Україна народжує таланти, але біда в тому, що вона не може їх зберегти, викохувати. На таланти має бути замовлення, ім потрібна підтримка і мотивація. .
Чи задоволені ви тим, що сьогодні показує Україна в кінотеатрах?
Я суб’єктивний,бо я безпосередній учасник цього ринку і несу таку ж відповідальність за те, чим заповнені наші кінотеатри, як й інші. Мені складно оцінювати й тому, що я знаю, якими зусиллями створювалися деякі фільми, і як кінотеатри намагаються вижити в умовах повітряних тревог. Я радію успіхам українських документальних стрічок, які стали минулоріч лідерами прокату і щасливий, що фільми таких режисерів як Мстислав Чернов заслужено здобувають “Оскар» й підкорюють “Санденс”. Не потрібно недооцінювати і масмаркет, він теж може бути якісним, цікавим і потужним інструментом впливу, але поки що ми повністю провалюємо цю історію – у нас в цьому сегменті, на жаль, засилля вульгарним ширпотребом за поодинокими виключеннями, які можна перерахувати на пальцях однієї руки. Шкода. А тим часом в росії є чітке замовлення та робота з аудиторією.
Не пам’ятаю, хтось із критиків сказав, що зараз виробляється багато фільмів низької якості в Росії, але рано чи пізно з’являться потужні і вони зможуть транслювати світу свою правду й цінності. Ми програємо вже на етапі усвідомлення цієї історії.
Вони можуть собі це дозволити, з їхніми ресурсами і оборонну спроможність забезпечити і культурну. А нам доводиться обирати, куди витрачати бюджет. На дрони чи на кіно…
Це, як на мене, хибне твердження, хоч, безумовно, не безпідставне. Вони розуміють наскільки важливо виділяти кошти на культуру. А ми вирішили минулого року відмовитись від дотацій на рахунок армії, на рахунок дронів. Всі війни вигравали країни, де друкувалися книги і знімалися фільми, бо це підтримує дух, доводить, що ми живі і у нас вистачить сил до Перемоги. Ресурси можна знайти. Всі пам’ятають цитату Черчилля “Якщо ми економимо на культурі, тоді за що ми воюємо?”Адже в кожному фільмі, виставі чи книзі, які створені під час війни, ми траслюємо нашу правду, нашу історію, розповідаємо, хто ми, звідки і куди йдемо.
Кіно – це прекрасний тренажер для “прокачки” гарного смаку
Порадьте, яке кіно дивитися аби виховати смак?
Кіно – це прекрасний тренажер для “прокачки” гарного смаку, але дивитися сучасні фільми мало, щоб сформувати ту славнозвісну “надивленість”. Хороших фільмів і авторів дуже багато, існують професійні рейтинги на кшталт Imdb, лауреати авторитетних фестивалів і премій, топ-100 кращих фільмів усіх часів і народів, а також антологія світового кіно з фільмами Чапліна та Фелліні, Бергмана та Муратової, Трієра та Кар-Вайя. Адже професійна спільнота щороку намагається визначити кращих, і насправді Каннський кінофестиваль і “Оскар” – це не про хороше кіно, а про велике. А ще варто передивитися українську кінокласику – “Шкурник” Шпиковського, “Тіні забутих предків” Параджанова, “Вавілон ХХ” Миколайчука, “Камінний хрест” Осики, “Пропалу грамоту” Івченка. У нас є неймовірна спадщина, яку треба вивчати і це стосується, до речі, не лише кіно, а й образотворчого й театрального мистецтв. Бо хороший смак – це не лише кіно. Щоб відчувати фільми Соррентіно одного кіно замало.
А як щодо глядацького кіно?
У кожній жанровій категорії, в кожній країні і в кожному історичному періоді є прекрасні фільми. Наприклад, фільм Романа Балаяна “Польоти уві сні та наяву” подивилися в радянському союзі 90 мільйонів глядачів. Або “Хрещений батько» Френсіса Форбс Кополли, який при затратах у 6 млн, зібрав бокс-офіс у 250 млн. Це випадки, коли йдеться не лише про відомість, а про популярність.
Я чому запитую про фільми, тому що саме якісні рекомендації, в умовах війни можуть мати терапевтичний ефект.
Згоден, запит на терапію зараз дуже великий і мистецтво може стати і ліками, і лікарем. І ми тримаємось як за рятівний круг за фільм, книгу чи музику. Кожен похід в театр на нову виставу чи в кінотеатр стає терапевтичним сеансом. Мені особисто більше для втримання балансу заходять ретроспективні фільми – елегантні французькі комедії, байопики чи діскавері- документалки. А ще – все про Україну – історію перемог, культурні й мистецькі скарби, персоналії, бо усе звільнене від російського контенту місце на внутрішньому «харді» давно вже варто заповнити контентом, до якого щоразу можна буде звертатись, щоб пишатися Україною у будь якій складній ситуації.
