«Якби не волонтерство, я напевно будував би будинки в Чехії та бухав». Сергій Лукачко про вигорання, мотивацію та благодійність “не на часі”

Сергій Лукачко добре відомий українським волонтерам, як керівник краудфандингової платформи “Моє Місто”, яка з 2015 року допомагає українцям втілювати в життя соціальні та благодійні проєкти. Команда “Моє Місто” навчить, як знайти кошти на корм для притулку, створити навчальну програму для підлітків з порушеннями розвитку, закрити збір для військових. Команда “Моє Місто” вірить у кожного, хто має ідею і прагне змін у свої громаді та свої країні. Сергій у свою чергу вірить у “Моє Місто”, адже коли він сам, будучи підлітком, почав волонтерити, таких можливостей для реалізації дуже не вистачало. Але чотирнадцятирічного Сергія це не зупиняло, він сміливо йшов за покликом серця, намагаючись бути корисним там, де це було необхідно. Допомога дітям-сиротам, притулкам для тварин, перші екологічні проєкти…. На запитання «Звідки ж взялася така висока свідомість у такому юному віці?», Сергій відповідає просто: «Не хотів, щоб було соромно перед самим собою та своїми дітьми у майбутньому». Зараз нашому герою 26 років, 11 з яких він присвятив волонтерству та благодійності. Допомога іншим перетворилася із соціальної місії у професію. Сьогодні Сергій Лукачко обіймає посаду СЕО благодійного проєкту «31 Group», заснованого групою ІТ – компаній «Netpeak Group», розвиває чотири соціально – важливі напрямки та надихає на благодійність інших.

Сергію поговоримо трохи про твій шлях до волонтерства. Пригадай, коли і звідки в тебе з’явилося бажання допомогти іншим?

Все починалося на Закарпатті звідки я родом, ми там просто у форматі студентської ініціативи допомагали дітям-сиротам. Я навчався у коледжі і ми возили цукерки у дитячий будинок, проводили для них різні майстер-класи. 

А як ти потрапив до тієї волонтерської ініціативи? Прокинувся ранком і вирішив: хочу бути корисним? 

Ми самі ту ініціативу благодійну з друзями і вигадали. У нашому коледжі навчалися сироти. У мого троюрідного брата сусід по кімнаті був з дитячого будинку. Сирота. І от ми з ним спілкувалися, він розповідав про своє перебування там і про те, що він хоче привезти зубні щітки дітям, які там живуть. Ми також вирішили допомогти і зрозуміли: окей ми привеземо ці засоби гігієни, далі що? Так це перетворилося у постійну підтримку, ми проводили час із фактично однолітками і загалом дітками. У нас зібралась група з 8 людей, які комплексно допомагали дітям сиротам. І знаєш, ніколи не забуду картину, коли ти бачиш дитину в светрі, в такому ж, який колись носив твій дідусь. І ти розумієш, блін, цьому светрові років 60, не менше. Від цього ставало дуже сумно, але це і ставало подальшою мотивацією продовжувати допомагати. А пізніше, прийшло розуміння, що молодь, по суті, дуже жорстокі та депресивні люди, то ж вирішили зайнятися ще й молодіжною роботою. Я тоді був у ФРІ ( фундація регіональних ініціатив) і там ми робили дуже багато всього. Однією з наших цілей було показувати молоді можливості в Україні. Що можна не лише пити, курити, продавати наркотики або їхати у Чехію на будівництво. 

Фото: Тарас Кочмар

А як твоє волонтерство перейшло у професійне благодійництво?

Волонтерство не було моєю роботою 6 років. Останні 5 — це вже робота. Я за професією юрист, проте весь час забивав себе волонтерськими проєктами, їх було багато я зрозумів, що це перетворилося у повноцінну роботу. 

Розкажи, як хлопець із Закарпаття опинився в Одесі, в команді проєкту Netpeak “Моє Місто”? 

Сам я родом з Воловця, навчався в Мукачеві, а пізніше переїхав в Ужгород, де ми з друзями відкрили молодіжний хаб. Це був  2017 – 2019, я був неповнолітній навіть ще. З основного, що ми там робили – проводили школу волонтерства, школи журналістики від ОБСЄ. Я досі є співзасновником того хабу по документах. Нас було троє людей засновників, загалом моя спільнота – це мега дорослі люди. На той момент моїм колегам вже було по 34 роки. Діма Федько, викладачка ужгородського університету, і Саша Кесій, він на той момент повернувся з Чехії, де волонтерив у європейській організації. І от склалася така солянка людей, які зрозуміли, що Закарпаття по суті ізольоване від України, там нічого не відбувається, весь двіж у Львові. Треба щось робити. Бажання трансформувалося у Молодіжний хаб. Діма був головним інвестором, поки ми будували команду, ремонт робили і так далі. Пізніше ми вже вийшли на самоокупність за рахунок комерційної складової, здавали приміщення в аренду, але й робили багато проєктів для молоді, ми старалися показувати, які є можливості. Ніхто не знав, що в Україні багато можливостей. Паралельно ми допомагали вирішувати місцеві проблеми, які були в Ужгороді. Це і підтримка парків, прибирання купи шприців наприклад, підтримка місцевого притулку Барбос, про який взагалі в місті ніхто не знав. За ці 2 роки роботи я сильно вигорів, було навчання, робота. Це і спричинило вигорання. Ще в той момент, я зрозумів, що виріс, хаб став для мене теплою ванною: мої люди, моя тусовка, все налаштовано. Це вже не було викликом. Я зрозумів, що все, що я міг зробити, я вже зробив. Я був втомлений і вирішив змінити картинку, вийти із зони комфорту. Тож прийняв рішення переїхати або в Харків, або в Київ, або в Одесу. В Харків не було прямого потягу з Воловця, столиці я боявся, мені здалося, що не зможу реалізуватися. Тож я такий, ну море, так море. І приїхав в Одесу. Трохи порацював у комерції, набрався сил, пережив вигорання і побачив вакансію у “Glad Pet” (онлайн-платформа з прилаштування та адопції безхатніх тварин, – прим. ред.). І мене туди не взяли, але запропонували приєднатися до команди “Моє Місто”, зайнятися івентами та піаром. На що я погодився. Моїм першим проєктом стала координація фестивалю адопції тварин. Я тоді вперше дослідив Одесу з точки зору логістики: привезти вольєри, обїхати клініки, де вакцинувалися тварини. Проконтролювати, щоб кожен притулок зареєструвався, щоб тварини були здорові…. Скоординувати волонтерів. І цей досвід мені дуже допоміг. 

Фото: Тарас Кочмар

А далі, я вже почав займатися фандрейзингом безпосередньо і зрозумів, що таку краудфандингову платформу хочу до себе на Закарпаття. Мені дуже імпонувала концепція: немає комісії, не збирають з тебе гроші, а допомагають тобі навчитися залучати гроші на свої проєкти.

З початком повномасштабного вторгнення ми ще й запустили напрямок телемедицини

От до речі, на Закарпатті такої платформи немає. Чи плануєте робити подібні речі для регіонів?

Я сподіваюсь, що у 2025 році ми будемо багато працювати з ОТГ, ми робимо одну з програм “Моє Місто” саме для ОТГ. Будемо брати локальних волонтерів, лідерів, які бачать певні проблеми в своїх населених пунктах та хочуть їх вирішити. Тож ми будемо вчити їх реалізовувати проєкти, які будуть вирішувати проблеми громади. Ми будемо залучати на це кошти через закордонні діаспори, я сподіваюсь, що це вийде, Бо це одна з причин чому мене драйвить “Моє Місто”, що ти можеш прийти і отримати допомогу і підтримку, а не варитися у цьому сам. На Закарпатті такої платформи бракує. У Воловці такої платформи бракує. Коли якийсь хлопчина, який хоче зробити корисну річ, може прийти і реалізувати це у своєму селі, яке завжди отримувало допомогу у вигляді плакату ЮНІСЕФ, замість генератора — це круто! 

Класна ініціатива, чесно скажу, мені буває дуже образливо через те, що до села допомога доїжджає максимум у вигляді плакату ЮНІСЕФ. І саме люди, які народилися в маленьких містах чи селах можут принести зміни в свої населені пункти. 

Село маленькими кроками змінюється. Але ти маєш розуміти, що жити в селі, це окремий досвід. Жити в Закарпатському селі це іноді травмуючий досвід. Це бачити, як один циган душить іншого за золотий ланцюжок, який по факту зовсім не золотий. Це бачити, як ріжуть свиню, коли тобі всього 5 років. Це бачити, як машина збиває корову, як б’ються алкаші, як потяг переїжджає п’яну жінку. 

Тим більше, соціальний та освітній ресурс держава має направляти саме у село. Сергію, ти говориш про якість реально шокуючі речі.

Так, я люблю Закарпаття, я люблю Воловець, це тепер моє місце сили, але дитинство було складним. 

Бажаю тобі стати тим якісним акселератором змін у своєму рідному регіоні. Розкажи, скільки загалом проєктів охоплює КСВ Netpeak зараз?

У нас є ініціатива 31Group, наша велика адміністративна команда, яка менеджерить всі проєкти, які ми маємо. Це – “Моє Місто”, “Glad Pet”, “Доповідай”, одеське медіа “Море людей”, яке з’явилося нещодавно, бо в Одесі існують проблеми з незалежними, якісними медіа, які розповідають про класні речі. Наш основний підхід – розвивати непопсові теми.

Фото: Тарас Кочмар

Мені цікавить у першу чергу платформа з адопції тварин “Glad Pet”. Розкажи як він народився?

Проєкт створився в Одесі фактично десять років тому, коли проблема безхатніх тварин стала критичною. Коли їх на вулиці було максимально багато і тоді компанія Netpeak group почали думати, як можна покращити середовище, в якому ми зараз знаходимося та вирішити проблему безпритульних тварин. Бо окрім трушних одеських котів було багато вуличних собак, агресивних і неагресивних, з притулками була критична ситуація, це відчувалося в місті тож Netpeak вирішили дослідити цю проблему. Спочатку з комунальними установами та волонтерами вони спробували взагалі порахувати кількість безпритульних тварин  дізнатися які є притулки, скільки тварин на вулиці, скільки в притулках. І я пам’ятаю, що  це була максимально величезна цифра тварин, як на вулиці так і в притулках. Не було розуміння, що з цим усім робити і тоді в якійсь країні Європи вони побачили програму адопції. Відразу виникла ідея займатися прилаштуванням, не плодити 45- й притулок в Одесі, а зробити платформу з адопції. Таким чином виникла платформа “Glad Pet” та об’єднала притулки, тварин і їхні потреби. Пізніше вони зробили фестиваль, де людина могла прийти і забрати котика чи песика додому. Завдяки фестивалю тоді ми прилаштували 346 тварин. Потім додалася стерилізація, в Одесі у нас є партнери які роблять нам максимальні знижки, створився й гуманітарний напрямок – допомога притулкам кормами та ветпрепаратами.

Як вплинуло повномасштабне вторгнення на діяльність “Glad Pet”? 

З початком повномасштабного вторгнення ми ще й запустили напрямок телемедицини. Клініки у прифронтових містах були зруйновані чи просто не працювали, а люди мали хворих тварин, то ж наші ветеринари надавали їм онлайн-консультації. 

Багато людей які хочуть допомогти і не знають як – збирай кришечки і відправляй їм!

Хотілось би почути твою думку, як людини, яка багато напрямків благодійності охопила за свою кар’єру. Нам як екологічно-суспільному медіа, часто закидають: екологія не на часі. Здобудемо перемогу — саджатимемо дерева.

На часі робити все і докладати всіх зусиль для того, аби так чи інакше наближати перемогу і залишатися людьми. І якщо ви за покликом серця хочете евакуйовувати тварин з прифронтових, відкрити притулок,  рятувати тварин, саджати дерева, займайтеся цим і робіть це класно. Якщо ви відчуваєте, що ви можете взяти вирішення цієї проблеми на себе і зробити це якісно. Але важливо не забувати, що є речі які поєднуються, ми можемо допомагати тваринам, але ми пам’ятаємо, що кожен наш рух, проект він існує завдяки військовим, які віддають життя на фронті і тут важливо донатити, підтримувати, аби у наших військових було все. У кожного з нас є як мінімум одна людина, яка зараз на фронті і важливо її підтримувати її військову частину і паралельно займатися тим, що у вас виходить найкраще. От до речі з приводу того, що порятунок довкілля не на часі. Наведу приклад, в Одесі є класний проєкт пов’язаний з екологією та допомогою військовим. Називається “Місто майбутнього”. Вони на всеукраїнському рівні збирають кришечки, здають ці кришечки на переробку і за ці гроші купують реанімобілі, дрони і продовжують збирати кришечки. Я навіть ходив на сортування цих кришечок, як волонтер. Багато людей які хочуть допомогти і не знають як – збирай кришечки і відправляй їм! В мене в голові не вкладається як можна було вигадати таку ідею, бо все що я вмію: “дай грошей будь-ласка”. 

Не знецінюй себе. Схоже, ти добре вмієш просити гроші. А звідки у вас фінансування, до речі? 

Ми працюємо як окрема юридична особа, соціальна платформа “Моє Місто”. Більшу частину грошей ми залучаємо від українських партнерів і донорів, для нас – це важливий компонент момент популяризації КСВ. Та працюємо з міжнародними донорами. Тут багато різних партнерів. Левову частку адміністративних витрат покриває Netpeak Group. В цілому у них є ще багато напрямків волонтерства і донатів. Чому ми в моє місто залучаємо кошти від зовнішніх партнерів? Бо ми розуміємо, що соціальні проекти, допомога тваринам – це те де ми можемо знайти кошти за кордоном, а Netpeak Group як компанія може донатити на військові потреби, дрони. 

Фото: Тарас Кочмар

“Моє Місто” працює 9 років, що змінилося за цей період, з чого починали і куди прийшли? 

Раніше ми працювали в лише Одесі, пізніше почали трохи розширятися, бо був запит з іншим міст. Запустилися в Харкові. Наш підхід був таким, що ми реалізовували проєкти в інших містах, але спільно з локальним бізнесом. Для нас було важливо, щоб ми цінностями метчилися і мали мету спільно розвивати міста. І ще пізніше додався напрямок навчання і співфінансування. Раніше ми просто виступали краудфандинговую платформою, фонди могли або зібрати кошти, або ні, то були їхні проблеми. Так це до речі працює за кордоном, ти просто публікуєш збір і все. З початком повномасштабного вторгнення ми зрозуміли, що в Україні дуже багато фондів створюється, прото люди не розуміють як це працює насправді. Багато фондів зосереджені на всеукраїнських проєктах, а людям в регіонах потрібно тут і зараз обладнання для реабілітації, допомога з облаштуванням укриттів. Тож ми зрозуміли, що ці два напрямки — освіта та співфінансування будуть нам дуже помічні. Освіта допоможе людям будувати сильні інституції, співфінансування допоможе закрити критичні потреби.

Які напрямки благодійності залишаються сьогодні у пріоритеті для Netpeak?  

Підтримка військових перший і найголовніший напрямок. Якщо у нас є час і ресурс, то далі ми переходимо на гуманітарне реагування. Це все те, що ми робимо в “Моє Місто”. Якщо говорити про мої особисті пріоритети, то у мене на першому місці також підтримка військових, соціальні проєкти і “Glad Pet”. Бо допомога тваринам – це важливо. У мене тварини викликали емпатію із самого дитинства, жорстокі умови, в яких живуть тварини в селі — ламають твою психіку. 

Чому моя бульбашка сильно адекватна?

Які якості повинна мати людина, щоб знайти себе у сфері професійної благодійності?

Напевно обовʼязковий скіл — бути дотошним. Вміти задавати собі питання: навіщо ми це робимо? Вміти достукатися правильно до людей. Не смикати постійно людей та набридати їм, а саме вміти знайти правильні слова та аргументи. Якщо говорити про технічні навички, то це вміти робити сотні google-табличок, а ще обов’язково знати Закон України про гуманітарну допомогу.

Ти от сказав, що у вільний час долучаєшся до сортування кришечок. Тобто ти навіть у вільний від роботи час волонтериш. Я так розумію, благодійність, то прямо частина твого ДНК. Думав, як би склалося твоє життя, якби обрав іншу сферу діяльності? 

Якби я не почав цим займатися, я би напевно був зараз в Чехії, бухав би і та будував би будинки чехам. В цьому році вперше така думка зʼявилась у голові, що якби не благодійність, то моє життя повернулось би в інше русло і не в Україні. 

Ти сказав, був момент, коли ти задумався як склалось би життя. Це мене наштовхує все ж на думку, що були моменти, коли ти сумнівався у своєму виборі чи навіть шкодував…

Вперше ця думка зʼявилась, коли на фронті померла близька для мене людина і я почав страждати. Типу чому моя бульбашка сильно адекватна? Чому класні люди, які волонтерили, фандрейзили, змінювали країну і так далі, мають помирати від російських ракет? І от цей питання щодо правильності свого вибору, пробігло у моєму потоці думок. Ти ж міг цим не займатися. Робити те, що хотіли батьки, вчитися на священника або ветеринара, але в результаті поїхати все рівно на стройку і завести купу дітей…. Це найпопулярніший сценарій на Закарпатті. І я зрозумів, так я безмежно люблю своїх батьків, а себе ще більш за те, що я не послухав їх. І коли трапляють важкі події в житті, ця думка проскакує іноді, типу навіщо все і так складно. Могло бути простіше. Але доводячи до кінця цю рефлексію, ти розумієш, що тобі ніколи не буде соромно перед самим собою і своїми дітьми і людьми навколо за те, що ти зараз робиш. Ти робиш все правильно і так як має робити українець, який любить свою країну. 

Фото: Тарас Кочмар

Давай поговоримо про вигорання. Ти на початку інтервʼю розповів, що сам із ним зіштовхнувся. Як думаєш, чому молодь сьогодні так багато говорить про вигорання? Адже цього не було ще років 10-15 тому. 

Попередні покоління не жили у світі таких можливостей  і такому темпі. Зараз темп нашого життя максимально швидкий. А коли ти живеш установками, що ось ти навчаєшся і потім все життя маєш пропрацювати на тому заводі, на якому батько працював, то від чого тобі вигорати? У тебе обмежені можливості. У тебе все стабільно. Зараз диджиталізація, пробувати багато сфер діяльності стає нормально, брати на себе багато проєктів стає нормально. Мій досвід вигорання був про те, що схаменись, сконцентруйся на чомусь одному. Я його пережив і зараз у мене немає вигорання, є величезне виснаження. Але при цьому є і величезна мотивація прокинутися зранку і піти фігачити.

Що саме дає тобі ту мотивацію? 

Для мене мотивація — це результат.

І як його визначити у благодійності? Умовно, сьогодні ми нагодували 100 собак, це не результат. Завтра собаки знову захочуть їсти. Це просто допомога собакам.

Так. Ви прибираєте сміття в парку, що після цього зміниться? Інші люди прийдуть і нагадять. Мене це демотивувало, але коли ти бачиш, як у парку після твого прибирання люди почали самі підтримувати чистоту, поставили смітники, випускник інженерного факультету зробив проєкт – дизайн парку… і так далі. Тобто ти розумієш, що це не лише тобі болить. Що твоя волонтерська акція стала рушієм змін. Якісні зміни — це цифри і показник, як наша робота повпливала на когось. Ми допомогли Миколаївському притулку кормом і це дало йому поштовх для того, аби почати вивозити тварин за кордон. Адже тим, що ми  дали їм корм, забрали у них тим самим  час на його пошук. Тобто замість того, аби шукати корм, вони могли зайнятися прилаштуванням свої тварин. Ну це супер умовно зараз. Тому моя мотивація —  результат. І це те, що дає мені сили прокидатися зранку. І ще люди, які на фронті і моя улюблена команда,  з якою я працюю останні роки,  для мене це є ключовою зараз мотивацією також. Не зупинятися заради тих, хто намагається вберегти і захистити те, що тут є. І якщо я трошки втомлений, то згадую ці дві речі. 

Раніше ми розповідали, як правильно загадане бажання на Новий Рік може відкритий світ благодійності.

Поділитися:
Пригостити автора кавою