Його називають амбасадором та народним вчителем української мови. У свої 25 років, блогер Андрій Шимановський зробив те, що не вдавалося багатьом політикам ‒ надихнув на вивчення української сотні тисяч людей. Секрет успіху Андрія простий: закохувати в мову, а не насаджувати її. Три місяці тому Шимановський став ще й амбасадором бренду Volvo. Відтоді, він нерозлучний з новим електричним кросовером EX30, возить в ньому … лося та надихає на екологічність й інших.
Який симпатичний лось сидить на задньому сидінні твого авто! Де ти його взяв, Андрію?
Лось ‒ тотемна тваринка для Volvo. Вони, якщо я не помиляюсь, ще десь з 80-х років його використовують, у бренду є навіть варіант логотипа з лосем. Проте я не знаю, чи він офіційний, чи народний. І ще, крім цього лося, у салоні Vovlo EX30 живуть й інші лосі. Вони зображені в секретних місцях. Ось такий натяк на скандинавську автентичність. А саме цього плюшевого лося я придбав якраз в одному з дилерських центрів, щоб знімати з ним контент.
Круто, я у твоєму інстаграмі бачила як ти шукаєш лосів у автівці. Мене факт наявності лосів у EX30 здивував. Як тобі вдалося їх відшукати?
Я взагалі більше, мабуть, цікавлюся ось таким змістом автомобіля, не автозапчастинами чи якоюсь внутрішньою складовою, бо я в тому нічого не розумію. А ось за такими речами стоїть щось живе, вигадане людиною. А запчастини всюди плюс-мінус однакові зараз, особливо якщо говорити про електрокари. Відповідно, ось ці лосі кумедні ‒ те, що вирізняє, й те, що мені цінно.
Я так розумію, що ти приїхав зі Львова саме на цій автівці?
Так.
Скільки зупинок для того, аби підзарядити електрокар ти зробив?
Зупинявся двічі, а третій раз вже майже в Києві на в’їзді. Я так «контрольно» собі ще добрав, щоб тут ніде не ставати. Дві останні зупинки були десь по 30-40 хвилин. А перша годину, тому що в мене був онлайн-дзвінок якраз в цей час. Я так підлаштовував поїздку, щоб на першій зупинці міг вийти в конференцію, потім ще й поїв. Тому так, а якби не було дзвінка, то зупинка хвилин 30 зайняла б.
Ти щодня пересуваєшся Львовом на електрокарі. Як часто доводиться заряджати авто там?
Для того, щоб їздити по Львову, мені достатньо однієї зарядки на 40 хвилин і я спокійно їжджу 2-3 тижні. Звісно, коли я подорожую між містами чи між областями, то там трошки інша ситуація. Але якщо по місту, то без проблем. Зазвичай свідомо їду просто на швидкісну зарядку.
Коли, наприклад, заїжджаю в торгові центри на закупи, то ставлю автівку на зарядку та йду по своїх справах.
Знаєш, кожен автомобіль схожий на свого власника. В чому EX30 схожий на тебе?
Мені здається, що це саме той випадок, коли саме я потрошки стою схожим на свій автомобіль. Він мені починає ставати все ближчим до серця. Він мене навчає.
Чому навчає?
Volvo вчить екологічності. В плані більш свідомого використання наших ресурсів.
Ну, наприклад, ось цей салон з переробленого пластику. Я кожен раз дивлюсь на нього і думаю, а чи достатньо свідомо я використовую пластик? Є вже певні рішення, які я оптимізував. Вона навчає мене на своєму прикладі. Або, ось сидіння з перероблених джинсів.От я бачу цей салон щодня й думаю «а наскільки я свідомо ставлюсь до споживання одягу?». Тому що виробництво одягу ‒ це надлишковий ресурс.EX30 просто змушує мене зайвий раз подумати про це і стати більш свідомим у споживанні одягу.
Можливо в тебе з’явилися свідомі звички після появи EX30?
Ось, можливо, головна звичка, що я почав регулярно замовляти доставлення питної води, а не купувати кожен раз нову пластикову пляшку. Я почав більше сортувати сміття. Про одяг, власне, так само. З цим усім якось почав усвідомлювати, що краще іноді річ якусь відновити, аніж купити нову.
Дуже класно, що EX30 тебе вчить, а чим вражає цей електрокар?
Найбільше мене вражає скандинавський менталітет, який закладений в цьому автомобілі. Мене дуже дивує те, що насправді EX30 швидший за більшу кількість автомобілів, які є на дорозі. За більшість BMW, Mercedes чи Audi. Але вони навіть цим не хизуються.
Ну, тобто, вони просто найкращі, а про це навіть не говорять. Тут зміст переважає над формою, і це очевидно. Тобто тут немає помпезності, тут немає пафосу. Цей автомобіль і для людини створений і для планети.
Моєму оку часто дуже некомфортно дивитися на хаотичну забудову столиці
Ти живеш у Львові вже 4 роки. Чим саме тебе привабило це місто?
Дивись, для мене дуже важливо сприймати світ візуально, як я його бачу. І у Києві, наприклад, за винятком кількох районів у центрі, моєму оку часто дуже некомфортно дивитися на хаотичну забудову столиці, абсолютно неузгоджену між собою.
Не розумію багатьох архітектурних рішень в першу чергу. А у Львові цього менше. Теж є райони, які потребують догляду і більш адекватного ставлення, але Київ знищується з кожним роком все більше. Вбивається силует міста.
Дивишся от на Києво-Печерську Лавру і бачиш, що за нею щось стирчить. Там одне, там інше, там п’яте. І це викликає сильне роздратування.
Звісно, коли я зараз приїжджаю, то бачу й багато плюсів у Києві. Я люблю це місто в цілому.
Неодноразово собі такий думаю «а може вже час повертатися?». Але поки що немає прямої мотивації.
В українському суспільстві існує думка, що львів’яни – достатньо специфічні люди, з якими складно знайти спільну мову у повсякденному житті. То які ті львів’яни насправді?
Це радянський стереотип. Абсолютно нав’язаний для того, щоб викликати вороже ставлення одне до одного. Я ніколи в житті не бачив й особисто не відчував якого упередженого ставлення від львів’ян. Особисто в мене цього не було. А львів’яни – то насправді люди з високим рівнем національної ідентичності, свідомості та освіти.
Ті речі, які зараз починає відчувати вся країна, коли росіяни безпосередньо нищать твій дім, коли вони вбивають твоїх близьких чи безпосередньо тебе. Львів’яни це переживали 100 років. Безперервно.
Тому що в часи радянської влади там це відбувалося постійно.
У Львові живе дуже багато активістів та громадських діячів, з якими я товаришую. Коли я переїхав, мені не було складно знайти нові компанії та друзів, тому що ідейно десь я був завжди близьким до цих переконань. Я ніби у свою атмосферу потрапив, у своє місто, наші енергії збіглися.
Я не сперечаюсь з людьми, що все життя прожили в радянському союзі
Андрію, ти почав вести свій блог п’ять років тому. Тоді українська переживала досить складні часи. У суспільства не було такої сильної мотивації вчити мову, як є зараз. Розкажи, якими темпами росла аудиторія блогу?
Від самого початку створення блогу я розумів, що моя діяльність потрібна для того, щоб скасувати ще одну частину російської пропаганди. Що мовне питання в Україні ‒ це конфлікт. І, можливо, завдяки моєму доволі лояльному ставленню, значній частині населення це сподобалося. Я не розпалюю конфлікт, а даю можливість вивчити нові слова, даю можливість дізнатися щось нове про нашу культуру, про нашу історію. Я заохочую, закохую в мову. І ось цей хід, можливо, таки спрацював доволі влучно, тому що буквально в перші тижні моєї діяльності мене підхопило дуже багато медіа.
Тобто це чисто фарт і ти в рекламу нічого не вкладав?
Ні, взагалі нічого. Я дуже швидко набрав аудиторію. Багато блогерів, які були в Україні, просто безкоштовно мене поширювали, бо так ніхто не робив. Тобто в певному сенсі я вклався у біткоїн ‒ трошки випередив час.
Пригадай, що відбувалося з твоєю сторінкою в перші дні повномасштабного вторгнення?
Ріст аудиторії в перший день повномасштабного можна помножити на 10. Я не пам’ятаю точно, але за час відкритої війни я отримав близько 20 тисяч запитів: «навчіть мене говорити українською мовою».
Тобто я вже нічого не робив взагалі. Не напружувався сильно, щоб отримувати охоплення, бо це стало потрібним.
Андрій, ти сказав одну річ, яка мене зачепила: «мовне питання ніколи не було конфліктним». Я правильно зрозуміла?
Тут немає з чого робити конфлікт. Я маю на увазі, що мовне питання штучно підсилювали конфліктами, які роздували для того, щоб воно ділило народ. Але питання, як на мене, доволі просте, прозаїчне і пряме.
І погоджуюсь і не погоджуюсь із тобою. Для мене мовне питання взагалі не питання. Я з україномовної родини. Проте ми всі бачимо які скандали, пов’язані з мовою, виникають в соцмережах час від часу. Я неодноразово ставала свідком розмов типу: я люблю Україну, українець, але мені важко зараз перейти, тому що все життя я спілкувався російською, бо жив при радянщині. Ось тут і виникає конфлікт: одні кажуть «ви мусите, інакше ви не українці», інші кажуть, що не можуть.
Дивись, за замовчуванням, для мене це питання зрозуміло.
Я хочу, щоб це так було для більшості народу. Є один дуже важливий момент тут. Впродовж більше ніж 100 років абсолютно тоталітарним режимом тут насаджувалася російська.
Ми живемо в демократичному суспільстві й не можемо таким самим тоталітарним способом насадити українську. Ми не можемо змусити людей, прямо змусити всіх одночасно заговорити українською. І моя особиста політика така, що я не сперечаюсь з людьми, що все життя прожили в радянському союзі. Їм важче даються ці зміни. Нехай, це їхня справа. Свою енергію я спрямовую на дітей та молодь.Лагідна українізація може добре спрацювати саме з ними.
За одну зустріч переконати когось перейти на українську – фактично неможливо
Ти часто конфліктуєш через мовні питання?
У мене не вистачило б енергії на свій блог, якби я конфліктував через мову чи комусь доводив свою правоту. Жодного разу ні з ким ніколи не посварився за мову на вулиці. Я робив зауваження, але конкретно водіям таксі чи десь у сфері обслуговування. Люди відразу переходили на українську мову.
Як екологічно вести бесіди з друзями чи в родині про необхідність переходити на українську?
На жаль, мені здається, що універсального методу не існує. Тому що в кожної людини свій психотип, свій характер і комусь підійде жорсткіший, радикальний метод, а комусь він абсолютно не притаманний.
Я думаю, що найголовніше – говорити з позиції любові, а не з позиції конфлікту. Просто іноді буває, що людина має накопичену образу на щось і через мову вона влаштовує конфлікт, щоб насправді закрити ту свою потребу. Так, це буває. І також важливо розуміти, що за одну зустріч переконати когось перейти на українську фактично неможливо. Тут потрібен час.
Якби не війна, через скільки років в Україні відбулась би українізація?
Я не знаю, чи дочекався б я цього на своєму віку, чесно кажучи. Звісно, що це дуже болючою ціною, дуже важкою. Але так відбуваються зміни в будь-якому суспільстві.
Ти в одному з інтерв’ю сказав, що суржик – це типу не ок, і соромно…Але ж ми бачимо, як суржик займає своє місце в українській музиці, наприклад якщо брати гурти «Латексфауна», «Курган і Агрегат»…Слухаєш їх і виникає відчуття, рідне, ніби сусід тобі на вухо співає…
Я ніколи не казав, що в межах мистецтва, кіно та музики нам не потрібно щось робити суржиком.
Тому що мистецтво – це дзеркало. І якщо ми будемо заплющувати очі на реальність, в якій живемо, це дзеркало буде викривлене. Нам потрібно це так само приймати в собі.
Раніше суржик був виключно радянським спадком. Тому що люди з української переходили на російську, бо розмовляти російською було більш престижно, статусно. Зараз суржик зовсім інший. Під час повномасштабного люди переходять з російської на українську. Змінюється як сам суржик, так і ставлення до нього. Зараз на нього дивляться як на такий собі проміжний пункт на шляху до українізації. Я в жодному разі зараз (та й вже два роки як) не критикую та не засуджую суржик.
Я вже й забув, як то знімати акторські проби
Які ще питання, окрім мовного тобі болять?
Мені, наприклад, болить, що в нашій країні дуже багато замків та садиб, які просто гниють і все це відбувається у нас на очах.
Я буквально позавчора був у храмі Святого Миколая, в якому трапилась пожежа рік тому. Я зайшов всередину, і мені так боляче стало.
Ви бачили що там робиться всередині? Просто жах. Нам треба знаходити на такі речі гроші.
Андрію, чи збираєшся ти продовжувати акторську кар’єру?
Амбіція така є, але важко зараз. Тому що у мене дуже багато йде часу саме на мій новий проєкт. І нещодавно мені кастинг прислали. Я сказав «добре, я запишу проби».
Але я так і не записав. Тому що я знаю, що мені, щоб зараз повернутися в акторську професію, потрібно готуватися. Бо, чесно кажучи, вже й забув як то ‒ знімати проби. У мене насправді це навіть зараз більш таке екзистенційне питання. Як мені перестати знімати про мову, якщо люди заради цього до мене й прийшли, через це на мене підписалися?
І наостанок, порекомендуй, куди можна відправитися на EX30 в межах Львівської області й класно провести час на природі?
Ой, Львівщина дуже багата на красиві місця. Спершу я б вам порекомендував поїхати на Сколівські бескиди. Це вже фактично початок наших Карпат.
І там є чудові гірські масиви. Можна навіть на день пішим ходом вийти на гору Парашка, це 1500 метрів, пройти неймовірні ландшафти, краєвиди… Це популярне місце.
Я загалом найчастіше їжджу в гори, тому що дуже люблю такий варіант відпочинку.
