Українці вперше познайомилися з Єгором Бабенко на Святвечір цього року. Фото ветерана з Майдану Незалежності, тоді облетіли ЗМІ нагадавши всім нам про необхідність дякувати тим, хто боронить країну, та тим, хто заплатив високу ціну за те, щоб би ми жили під мирним небом. Прикордонник Єгор Бабенко з останніх. У березні 2022 року наш герой отримав важкі опіки в бою на Миколаївщині, близько місяця провів у комі, а потім два роки проходив реабілітацію у Барселоні. Наприкінці жовтня 2024 Єгор повернувся до України. Він, мов український Прометей, переміг вогонь, щоб вселяти його в серця інших— сьогодні військовий працює психологом у спортивно-реабілітаційному центрі для ветеранів «Титанові».
Не так давно Єгор почав говорити. Поки пошепки, але ствердно, а попереду тільки дзвінко. Це його перше інтерв’ю для українських медіа. Що є особливо трепетно та почесно, для нас.
Єгоре, привіт! Ну нарешті! Ми ще в січні хотіли з Вами зустрітися.
Вітаю! Дуже радий, так, пам’ятаю, у січні я ще був у лікарні. Я правда тихо говорю, але сподіваюсь, мене буде чутно.
Спокійний голос дуже важливий для психолога. Голосові зв’язки відновляться, але зараз у Вашому мовленні є крута родзинка, знаєте яка?
Яка?
Ви змушуєте людей дослухатися. Люди часто кричать, перебивають одне-одного, між ними ніби наростає стіна. Ви ж навпаки, змушуєте шум стихати, а будь-яку стіну рушитись.
(Легка іронія ніби зближує і трохи розчиняє хвилювання з обох боків.)
Я взагалі дуже здивований, що моє перше розмовне відео так розійшлося в плані переглядів та вподобань. Було дуже приємно. Я і лікарі, які мене ведуть, сподіваються, що ще вдасться відновити голос. Як раніше, на жаль, вже не буде, – сміється, це усі розуміють. Але краще, сподіваємося, що стане. У мене зараз Т-подібна трубка стоїть. Лікарі сподіваються, що через певний проміжок часу її вдасться витягнути. Тоді вже буду і без неї.
Так і буде, Єгоре, це велике щастя сьогодні спілкуватися з Вами
Навіть от коли Ви написали, я чомусь не зрозумів, чому інтерв’ю хочуть записати саме зі мною, я ж з екологією ніяк не пов’язаний.
А ми як котики, йдемо на тепло.
Дякую.
URSA.MEDIA може припинити своє існування вже до кінця року.
Ми — незалежне видання, яке працює тільки завдяки підтримці вдячних читачів.
Навіть невеликий внесок допоможе нам рухатися далі. Без вас — не буде нас.
Якби ми записували це інтерв’ю в Іспанії, Ви би мене просто не почули
Ми заговорили про медицину. Єгоре, чому Ви вирішили повернутися до України та продовжити реабілітацію тут?
Я повернувся частково і через медицину. Тому що як би нам не здавалося, що от за кордоном там усе краще, але це далеко не так. Є дуже багато нюансів у медицині. Я кажу конкретно про іспанську, бо стикався конкретно з нею. Вона мені не сподобалась. І це не тому, що я там якийсь занадто вибагливий, ні. Бо це по факту є так.
Маєте на увазі компетенцію спеціалістів?
Так. Незважаючи на руки та обличчя, найбільшою моєю проблемою були верхні дихальні шляхи. Тому що внутрішні опіки набагато складніші, ніж зовнішні. І от в Іспанії мені не змогли допомогти належним чином.
Якби ми записували це інтерв’ю в Іспанії, Ви би мене просто не почули. Голос був би набагато гіршим. Наші лікарі допомогли і за менший проміжок часу.
Іноді так боляче розуміти, що багато наших спеціалістів покидають країну через те, що за кордоном їхня праця цінується більше.
Абсолютно.
Що Вас тримало весь цей час?
Найбільшим моїм стимулом були мої рідні та близькі. Тобто, мама тато і сестра. Без них, я би явно не пройшов цей шлях. Особливо мама, тому, що вона була не тільки моральною підтримкою, вона в прямому сенсі була фізичною підтримкою. Вона у минулому медсестра, в реанімації працювала деякий час. У деякі моменти, особливо в Іспанії, мама допомагала, коли навіть лікарі або не знали, або не дуже хотіли допомагати.
У Вас дуже красива мама, Єгоре. Це велика удача, що найрідніша людина має таку компетенцію. Мама як ніхто вміє зцілити свою дитину. Напевно, у тому і є природа нашого світу.
Так!
Основною ціллю було – надихати інших людей, які опинились у такій же ситуації, як я
До речі, Єгоре, як з’явилась та сама відома фотоінсталяція, де Ви з мамою та сестрою за Святою Вечерею?
О, це взагалі багатоетапна історія. Мені написав Василь Руснак, він тренер з бразильського джиу-джитсу в Одесі. До речі, про цей вид спорту також можна дуже багато розповідати. Бразильське джиу-джитсу – це доволі інклюзивний вид спорту.
Цікаво, не знала раніше про це…
Так-так, почитайте про джиу-джитсу за нагоди! Отож ми з Василем познайомилися під час пресконференції, на якій були присутні хлопці ветерани, усі з ампутаціями. Вони їздили на чемпіонат світу з бразильського джиу-джитсу. Потім Василь мені написав, сказав, що є пропозиція щодо фотосесії на Різдво. Дав контакти Віталія Гілевича, прес-офіцера 126 бригади. Ми з ним списалися, він мене познайомив з командою, яка організовувала цю фотосесію. Фотографом був Микита Шандиба. Він, разом з дружиною Наталією, займався усіма процесами та безпосередньо фотозйомкою. Ідея цієї фотосесії походить від них.
Напевне не одна людина, яка бачила Вашу історію, відкривалася для суспільства та починала працювати над собою.
Хотілося би в це вірити, тому, що коли я все-таки вирішив вести Інстаграм та розповідати свою історію, основною ціллю було – надихати інших людей, які опинились у такій же ситуації, як я.
Ви зустріли війну на Миколаївщині, будучи прикордонником?
Так. Я з 2020 року служив у Миколаївській області. Після випуску з військової академії Держприкордонслужби в Хмельницькому. За розподілом потрапив служити в Миколаївську область. І повномасштабне вторгнення зустрів там.
І почалися випробування…
Інколи хотілося би поменше таких випробувань, якщо чесно. Але вже як є. Я от уже фактично місяць тут працюю.
Як Вам працюється із «Титановими»?
Мені тут дуже подобається! Ці хлопці дійсно надихають. Мені здається, вони і одне-одного надихають.
Сталеве ком’юніті братів по «щастю».
Так! Хтось дивиться на когось і думає: не все так і погано в мене. Якщо він зміг, я теж зможу. Сюди до нас приходять хлопці, які проходять реабілітацію та протезування. Тут також займаються ендопротезуванням. Тобто у нас тут люди зі складними ампутаціями. Якраз от зараз наш реабілітаційний центр веде збір у 15 мільйонів на титанові імпланти для семи хлопців та однієї дівчини зі складними ампутаціями.
Військові, навіть коли перестають бути військовими, у першу чергу – люди!
Чомусь згадався Сашко Терен, можливо Ви би хотіли транслювати, висвітлювати тему безбарʼєрності?
Мені здається, це не те що повинні, але мають висвітлювати люди на кріслах колісних. Тому, що вони знають як це – стикатися з проблемами пересування. Тобто, у мене, на щастя, немає таких проблем, що мені треба заїхати в заклад чи то будь-яке приміщення у кріслі колісному. І от люди, які безпосередньо це пройшли, як ніхто краще, зможуть таке транслювати.
Нашому суспільству вчитися є чому і дуже багато. Дещо робиться, але воно взагалі не на тому рівні, на якому мало би бути. І це кажу я, людина, яка не має особливих потреб в пандусі чи ще у чомусь такому інклюзивному. Але я чомусь це розумію, а власники тих закладів, у яких взагалі нічого немає для людей з інвалідністю, це не розуміють! Хоча усе, як на мене, доволі просто. Є стандарти, ти за ними робиш той пандус і все, до тебе немає питань.
Чому ми йдемо до безбарєрності так повільно? Це брак спеціалістів чи невміння сприймати нову реальність?
Спеціалістів, на жаль, не вистачає. Тут не треба бути експертом, щоб сказати, що не вистачає, тому що, на жаль, через війну в країні, запит дуже великий на всіх спеціалістів. Інклюзивний підхід – це не тільки про пандуси, підйомники – це також і про одяг. Може бачили, нещодавно був Ukrainian Fashion Week, на якому представляли адаптивний одяг, щоб він був не тільки зручним, а ще й класним! Тому що військові, навіть коли перестають бути військовими, у першу чергу люди! І ці люди хочуть так само користуватися усім. Починаючи від кафе, закінчуючи одягом. Тобто, усе це робиться передусім для людей! Тому що так повинно бути в нормальному суспільстві.
Цивільний психолог не зможе навіть уявити собі, що пережили ці люди
Чому Ви вирішили працювати психологом?
Я так само хотів допомагати людям, які отримали якісь поранення, травми і зараз проходять шлях до відновлення. Я хотів допомагати їм проходити його.
Я навчався на прикордонника та на психолога. Якраз у 2016 році, коли тільки збирався вступати, дивився куди можна вступити, натрапив на мою академію. І мені дуже сподобалося, що була і військова спеціальність, і цивільна. Тобто, можна було вивчати одразу дві спеціальності, адже не всім бути військовими. І раптом не піде військова кар’єра, то буде і цивільна освіта. Тобто, можна буде реалізувати себе в чомусь іншому. Якраз таки того року тільки відкрилася спеціальність психолога, яка дуже мені подобалася.
Як проходить Ваша робота у центрі? До Вас у кабінет приходять хлопці і Ви тут з ними працюєте?
Так, але часто не лише в кабінеті. Буває таке, що ти з кимось привітався, запитав як справи і у вас заходить діалог. Ти починаєш краще дізнаватися людину, розуміти що та як у неї. Буває таке, що ти просто привітався з людиною, запитав як її справи і вона вже починає розповідати тобі, що її турбує або просто хоче виговоритись. І все таки у нашому суспільстві ще є певна недовіра до психологів тому, що часто коли хлопці або дівчата військові потрапляють у госпіталі, до них там теж приходять психологи, але зазвичай це цивільні психологи і вони не так розуміють військових. Тобто, ветерани розповідають цивільному психологу що вони пережили, але цивільний психолог не зможе навіть уявити собі, що пережили ці люди. І після такого у військових з’являється скептичне ставлення до всіх психологів.
Насправді це так, зараз в Україні є гострий дефіцит спеціалістів з морально-психологічного забезпечення. Єгоре, Ви саме той спеціаліст.
Хочеться в це вірити і прагнути до більшого. Я буду старатися допомогти якомога більшій кількості людей, які до мене звертаються.
Мій директ, як то кажуть, завжди відкритий. Я усім відписую!
Існує стереотип, що людині не потрібно ходити до психолога. Він заїжджений до дірок. Бо інколи люди навіть не розуміють різницю між психологом, психотерапевтом, психіатром. Як тільки чують слово психолог, одразу думають, я ж не псих, нащо мені це треба… Психолог – це не про те, що ви псих.
Мабуть, що кожному з нас зараз потрібен психолог, враховуючи реалії.
Якщо чесно, то теж був такий період у мене, коли я не вважав, що мені зараз треба йти до психолога чи психотерапевта. Але в певний момент я все таки прийшов до того, що зараз треба сходити.
Концерти відіграли важливу роль в поверненні мене до соціуму
Насправді так, багато-хто навіть не замислюється про психолога. Українці вони такі, у кожного своя особиста психотерапія. А що Вам допомагає?
Зараз я більше читаю, переважно книги з психології. Треба набиратися досвіду не тільки практичного, а й теоретичного теж. Тому художні книжки зараз трохи відклав. Зараз на більш психологічній літературі.
Подобається ходити на музичні концерти, за можливості. Нещодавно от був на симфонічному оркестрі, який виконує музику з аніме. Тобто, мені це дуже подобається. Взагалі концерти відіграли важливу роль в поверненні мене до соціуму. Це було ще в Барселоні. Це були українські концерти.
Ви любите аніме?
Так! Подобається і музика, і аніме, тут воно поєднується. Я вже втретє на їхньому концерті приблизно за чотири місяці. Коли повернувся в Україну наприкінці жовтня і от на початку березня вже був третій раз. А загалом різна українська музика особливо подобається. Тому намагаюсь ходити на цікаві для себе концерти.
Я читав у Вас на сайті інтерв’ю з Євгеном Хмарою, він віртуоз, його музика мені дуже подобається! Був на його концерті у ТЦ «Республіка Парк» Це дійство було приурочене до нашого збору. Євген дуже талановитий!
Перший концерт, на якому я був після поранення – це був концерт гурту «Бумбокс». Мені дуже подобається цей гурт. Для військових, які проходили реабілітацію в Барселоні організували похід на цей концерт. І навіть після виступу, Андрій Хливнюк до нас вийшов, ми поспілкувалися, він з усіма фотографувася, роздавав автографи…
Хливнюк так, дуже крутий. Пам’ятаю у січні перед війною була на його концерті разом з нашою літредакторкою, до речі. Яка Ваша улюблена пісня?
«Квіти у волоссі». Дуже красива пісня. Концерти дійсно допомагають, але не всім можна ходити. Є певні обмеження. Хтось не сприймає дуже голосну музику або світло, але мені це допомогло, як я вважаю, трохи повернутися до соціального життя.
Мені здається, люди просто не хочуть шукати
Наше суспільство іноді, ніби під баластом утоми, повертається назад. Молодь у тік-токах та на ютубах слухає російську музику, дивиться російське кіно…
Так, на жаль, є таке…
Ви як психолог, як пояснюєте для себе це явище? Це внутрішній дитячо-юнацький протест чи що це?
Я не думаю що це прямо протест. Мені здається, люди просто не хочуть шукати. Вони обирають контент, який лежить просто на поверхні. Вони не хочуть хоч трішки поцікавитись і пошукати. Якусь класну українську музику, якої я вважаю є безліч. Обравши будь-який жанр, можна знайти якісну українську музику.
Перехід з однієї реальності в іншу – це дуже велика психологічна робота. Що би Ви порадили людям, які тільки починають подібний до Вашого шлях, життя яких ділиться на «до» та «після»? Як їм почати виходити в соціум, не боятися передусім себе.
Ви кажете про «до» та «після». Так, минуле ти не повернеш, це ми розуміємо. Дехто навіть каже: «Я втратив себе…»
Так, я втратив себе старого, але зараз створюю себе нового. Усе залежить від нас самих. Якщо ти не можеш бути тим, ким ти був раніше, ти завжди можеш стати кращою версією себе. І зараз дуже багато прикладів, ти можеш кимось надихатись, на когось дивитись і розуміти, що ти теж можеш.
Абсолютно. І зовнішність – другорядне, переважає душа. І люди тягнуться до внутрішнього, до душі
Якщо чесно, ти наприклад йдеш вулицею і тобі ніхто не скаже: «О Боже, що з тобою сталось ти тепер якийсь не такий!» Люди не настільки сміливі, щоб таке сказати. Тому не варто навіть зважати і думати про таке.
Насправді так і є, і більшість переживань щодо зовнішності – нав’язані. І дуже багато людей не реалізують свій потенціал, через власне несприйняття.
Якщо ти сумніваєшся, у тебе є страх щось робити або виходити на вулицю після отриманих поранень, задай собі питання: А що найгірше може статися з тобою у цей момент? Якась людина підійде та скаже: О, у тебе немає ноги, ти тепер якийсь не такий? А у неї є дві ноги, але вона все одно кращою від цього не стає! Людині головне знайти те, чим вона хотіла би займатися. Треба не боятися пробувати щось нове. Тому що, умовно кажучи, якщо тобі щось не зайшло, ти розумієш, що тобі це не подобається, ти не хочеш цим займатися. Пробуй інше! І ти обов’язково знайдеш те, що тобі хочеться робити і те, що приноситиме тобі задоволення по життю.
Страх – це завжди бар’єр перед чимось новим. Дуже важливо навчитися бороти його, тоді все обов’язково буде виходити.
Згоден з Вами. Мені раніше здавалося, що працювати психологом в реабілітаційному центрі – це я наперед забігаю. Але як виявилось, це доволі здійсненна мрія!
Єгоре, про що Ви подумали, коли зрозуміли, що обличчя змінилося назавжди?
Своє обличчя я побачив взагалі через три місяці, спочатку було складно прийняти цей факт, але згодом я зрозумів що зараз існують всілякі пластичні операції, які можуть покращити стан обличчя, а згодом в принципі звик до свого зовнішнього вигляду.
Як знайти в собі сили коли, їх вже немає?
Немає прям одного універсального методу. В моєму випадку сили мені надавали мої батьки, я розумів що не можу просто так здатися, коли вони так за мене переживають і турбуються. Намагався шукати маленькі радощі та в принципі радіти хоч якомусь прогресу в своєму відновленні.
Змії – це доволі така непогана терапія
Єгоре, бачили у Вас на сторінці відео з пітонами, це що таке цікаве було?
Так, цих змій до нас в центр приносили з конкретною ціллю – допомогти хлопцям, тому що змії – це доволі така непогана терапія! Ну звісно якщо людина не боїться змій, – сміється. Тому що, якщо людина боїться, її не треба змушувати: На потримай змію!… Змії доволі таки приємні, як виявилося.
Як і в чому допомагають тварини, яких боїться півсвіту, нашим військовим?
Змії в психотерапії застосовуються в рамках зоотерапії, яка є однією з різновидностей альтернативних терапевтичних методів. Вони корисні для людей з тривожними розладами або стресом, оскільки допомагають зосередитись на моменті та знижують рівень напруги.
А окрім змій? Як щодо собак, наприклад?
Я коли був у київському госпіталі Держприкордонслужби вже після повернення в Україну, до нас приходили з собаками. Так, це теж певна терапія, – розповідає і продовжує з усмішкою: – Там були лабрадори, коргі, золотистий ретривер…
А у Вас є домашній улюбленець?
Ні, у мене немає, але я хочу морську свинку завести, а також хотів би капібару, у нас у центрі, до речі, багато евакуйованих папуг, а також є рибки.
Ого! Це класно. Собаки – друзяки. Та і будь-які тварини дуже допомагають усім нам. Особливо зараз.
Собаки класні, тут згоден, але поки не думаю, що зможу за ними доглядати на тому рівні, на якому потрібно. Я знаю скільки за ними потрібно догляду, моїй сестрі дарували лабрадора, у висновку за ним доглядав тато, – сміється, тато дуже багато гуляв з ним, тому я знаю, як це потрібно багато сил та енергії.
Собаки керують людьми, а коти тим паче!
(Сміх у кімнаті.)
Єгоре, що би Ви побажали читачам URSA.MEDIA наостанок?
Не бійтесь пробувати щось нове і шукати те, що Вам подобається!
Єгоре, хочеться побажати, щоб Ви завжди чули своє серце та йшли за ним. Воно у Вас тепле добре та сильне. Це дуже круто мати такого друга, як Ви! Ви – наш український Прометей!
Дякую!
URSA.MEDIA може припинити своє існування вже до кінця року.
Ми — незалежне видання, яке працює тільки завдяки підтримці вдячних читачів.
Навіть невеликий внесок допоможе нам рухатися далі. Без вас — не буде нас.
Раніше ми говорили з акторкою Ритою Бурковською про українське кіно, службу в ЗСУ та любов до песиків.
