Її сміливо можна назвати берегинею української народної пісні. Через її спів можна відчути голос наших предків. Наталія Рибка-Пархоменко, заслужена артистка України, акторка театру імені Леся Курбаса та одна з солісток гурту «Курбаси» стала новою героїнею проєкту Volvo. На електричному кросовері EX30 Наталія показала нам найчарівніші куточки міста Лева, а ще надихнула на спів та розповіла про унікальні традиції українців.
Наталю, я знаю, що ви не так давно за кермом ‒ всього два роки. Розкажіть, що спонукало вас отримати права?
Так, вірно, я за кермом всього 2 роки. У мене в родині всі водять, окрім мене. Я так собі жила і навіть не знала, що я маю таку велику любов до автівок загалом. І не уявляла себе як водійку. А коли почалась війна, я вирішила реалізувати мрії, на які ніколи не наважувалася. Пішла вчитися, і от з 22 року я за кермом, маю цей скіл.
Які у вас враження від першого знайомства з Volvo ЕХ30?
Якщо бути відвертою, я завжди придивлялася до автівок Volvo. У моїх друзів XC60, і я постійно казала: «Volvo – це автівка для мене, відчуваю!». А з новою EX30 у нас вже ціла історія відносин! Перший раз ми познайомилися з нею на одній події у Карпатах: саме туди приїхала представниця бренду Volvo Вікторія Ковальчук. Я побачила й одразу закохалася в цю автівку. Пішла роздивилася колеса, дизайн, думаю «боже, ну яка ж то красива машина!». А другий раз, у липні, я потрапила у Норвегію. Нашу команду, яка приїхала на фестиваль з концертами й співочими майстер-класами, зустріли на новому екологічному електрокарі ‒ і то був EX30. Уявіть! Доля, не інакше.
А що ж вас так зачепило у кросовері VolvoEX30?
Те, що це автівка нового покоління з найвищим рівнем безпеки. Я тільки но відкриваю двері, щоб вийти, а повз проїжджає машина. EX30 в цей момент вже «бібікає» мені й сповіщає, мов, «обережно, перешкода». Розумна машина. Машина друг. А ще вона дисциплінує, адже заряджання електрокара – це про дисципліну. Ну якщо говорити по-жіночому, то інтер’єр в неї – це рай. Все відповідає моєму смаку: лаконічні форми, талант однієї лінії.
Ось такі прості, футуристичні форми – це не лише дизайнерське рішення, а й екологічне. Відсутність зайвих деталей означає зниження рівня викидів вуглецю при виробництві. Весь салон виконаний з перероблених матеріалів, фактично зі старих непотрібних речей…
Неймовірно, Ярославо. А ще, я вам скажу, ціна як для такого рівня кросовера дуже навіть доступна. Та ще й на автівку можна оформити підписку.
Театр ‒ це жива структура, це дзеркало часу
Наталю, ваш творчий шлях охоплює досить багато напрямків: ви є акторкою театру імені Леся Курбаса, солісткою гурту «Курбаси», засновницею проєкту «Співочі сніданки». Тому питання дуже просте: як будується ваш день?
Я служу в театрі імені Леся Курбаса вже 18 років, моя основна професія – акторство, але творчість ніколи не стоїть на місці. Вона розвивається, з’являються нові напрямки. Зокрема спів, який зайняв дуже серйозне місце у моєму житті. Але попри різноманіття проєктів, моє життя має доволі вільний графік. Я прокидаюсь рано, десь о 6:30, збираю дитину до школи, відвожу Гафійку на заняття і повертаюсь додому, де працюю над своїми творчими проєктами, або ж маю заняття зі своїми ученицями, які індивідуально вчаться зі мною співати українських народних пісень. Онлайн і офлайн. В другій половині дня, якщо це не понеділок і не вівторок, то завжди я граю вистави або ж маю репетиції.
Фактично щодня ви залучені в театрі. Це ж насправді дуже виснажує, емоційно спустошує, не можу собі навіть уявити скільки енергії актори віддають людям. Чи перетворюється театр на рутину?
Театральне мистецтво є доволі виснажливим, ви добре підмітили. Безумовно трапляються настрої, коли ти не в ресурсі. Або коли настають холодні пори року і мало сонця й світла, то відчувається одноманітність: день подібний на попередній день, одне й те саме, одне й те саме… Проте я чітко знаю, що театральний шлях – це мій шлях. Я вмію йти довгі дистанції, це і є професія. До речі, дуже люблю це слово, в ньому закладено багато змістовних сенсів. Професія – це коли ти за будь-якої погоди, незалежно від зовнішніх чи внутрішніх обставин, у будь-якому настрої береш і робиш свою роботу якісно.
Так, проте емоційне вигорання не запитує професіонал ти чи ні. Ти просто вигораєш, з цим зараз масово стикаються українці, та ще й війна розхитує наш психоемоційний стан. У вас трапляється вигорання і як ви з ним боретесь?
Деколи так, відбувається вигорання. Але я відчуваю такі моменти й працюю на випередження. Я багато часу займаюсь співом ‒ він пов’язаний з диханням, тож маю особисту серію дихальних практик, які мені допомагають не вигорати. Також добре працює плавання, в контакті з водою я отримаю багато енергії. Іноді влаштовую собі дні абсолютного релаксу, коли нічого роблю. Ходжу на масаж, намагаюсь приділяти час своєму фізичному і ментальному здоров’ю. Тобто є механізми, які дозволяють вийти на сцену і зробити роботу добре. Я також хотіла б додати, що мене наповнює силою взаємодія з природою.
Нам, як екологічно-суспільному медіа, це особливо приємно чути. Розкажіть про яку взаємодію йдеться?
Я людина природи, у мене велика любов до неї, на яку вона відповідає мені взаємністю. Я заряджаюсь від того, що знаходжусь в лісі чи біля океану. До речі у взаємодії з великою водою ти можеш нічого не практикувати, але відчуваєш, що з кожною хвилею наповнюєшся, через що для мене перебування біля океану є дуже наснажливим досвідом.
Яку роль в театрі ви мрієте зіграти?
Мені дуже пощастило на театральній сцені з режисером. Я улюблена акторка, у якої добре склалося театральне життя. Тобто бувають актриси, яким доводиться докладати зусиль, аби отримати ту чи іншу роль, показувати не лише свій талант, а й натиск. Мені ж пощастило. Мене любить режисер і я це завжди відчувала. Я багато працюю й отримую задоволення від будь-якої ролі. Можливо тому всесвіт відповідає мені красивими ролями та гарними проєктами. З 2006 року я потрапила до театру Курбаса, і можна сказати, що це мій основний театральний дім і велика цінність для мене. І режисер, до якого я приїхала із Харкова до Львова, Володимир Кучинський ‒ мій режисер глибинно. У мене було дуже багато різноманітних ролей, залучено багато образів ‒ світлі й темні, ангельський та диявольський. Ну і відповідно віку теж.
Які образи цікавіше втілювати на сцені? Світлі чи темні?
Такого немає. Я вчилась у Харкові, там сильна театральна школа. Мене навчили любити свої ролі, навчили, що немає світлих чи темних персонажів. Коли ти отримуєш роль, то маєш ставитися до неї, як до частинки себе. А в кожного з нас є і світло, і темрява. Єдине, що можу сказати ‒ мені подобається грати філософські вистави, можливо через вік, мені все ж таки 44 роки. Наш театр щедрий на п’єси за творами Богдана-Ігоря Антонича, Стуса, Сковороди. Це все такі матеріали ‒ не просто чергова роль ‒ які тебе зрощують, які пробуджують в тобі українське, сильне. Театр передає яка Україна глибока, сильна, розумна, інтелектуальна. А не якесь село, шароварщина, як то нав’язували росіяни. Ось такі ролі я люблю, саме через те, що пропускаю через себе всю силу та красу нашої країни.
Чи змінився театр Леся Курбаса з початком відкритої війни?
Варто сказати, що які тільки почалося вторгнення, у нас в театрі перестали грати Достоєвського. «Фауста» Достоєвського ставили ще з початку створення театру, було ще кілька постановок російських авторів. А ми взяли й все почистили в одну мить, наш театр перетворився на схованку, прихисток. У березні відпрацювали як шелтер для українців, а у квітні 2022 року почали грати, хоча і дуже сумнівалися чи це варто робити. Тоді у багатьох митців поставало питання: чи доречно грати коли люди гинуть, коли армагедон? Хоча у нас комедії нема в театрі, ми все ж таки наважилися і почали запускати репертуар.
А що дає театр сьогодні глядачеві в такі темні часи?
Театр ‒ це жива структура, це дзеркало часу. Він повинен бути суголосним з тим, що відбувається зовні, народжувати нові рефлексії. До театру імені Леся Курбаса ходить велика кількість людей, особливо ми відчули цей бум саме тоді, у квітні 2022 року. Цікаво, що приходили люди зі східних областей України, знайомилися з українським театром. Були навіть глядачі, які потрапляли до театру вперше. Всі казали, що театр дає їм можливість побачити змісти, замислитися над багатьма речами, які суголосні з теперішнім часом. Театр Курбаса ніколи не відігравав роль розважального театру. Навіть думка така є в суспільстві: якщо вам за розвагами, то не ходіть до театру Курбаса. Ми беремо складні тексти, які люди можуть не до кінця зрозуміти, однак на рівні підсвідомості зміст торкає їх душі та серця…
Вже під час війни ми поставили «Захара Беркута» Івана Франка ‒ це був великий вибух. Люди побачили, як твір, якому багато років, може бути настільки актуальним сьогодні, відчуття ніби Франко писав із сьогоднішнього часу. Тож я думаю люди ходять та шукають підтвердження теперішнього часу у мистецтві. Є таке поняття як арттерапія, і я переконана, що деякі військові також приходять в театр фактично як на терапію. І той Захар Беркут з тими текстами є для них дуже цінним свідченням теперішнього часу.
Українська пісня – це інструмент, який показує глибинні пласти нашої історії
Як у ваше життя увійшла українська народна пісня?
Я хотіла бути співачкою з дитинства. Пам’ятаю як мене бабуся з дідусем возили на відпочинок у соснові бори поблизу Вовчанська, ми там відпочивали. А я співала там маленькою дівчинкою. Потім життя закрутилося, я й забула про те, вступила до театрального, а коли я стала акторкою раптом це знання почало в мені прокидатися. Тоді я працювала в театрі «Постскриптум» у Харкові, там був музично-поетичний театр, де співали українські народні пісні. Тож я несміливо почала доторкатися до цієї сфери життя. Пам’ятаю, ми ставили в театрі виставу за творами Ліни Костенко та Олени Теліги «Горохове плем’я». І от режисерка сказала: «шукайте українську народну пісню». Під час цих пошуків і виник контакт з українськими народними піснями. А потім стався доленосний момент ‒ я вперше потрапила до Львова, до театру Леся Курбаса, а там всі співають. І мене як холодною водою обдало ‒ я відчула бажання співати як вони. Я познайомилася з Марією Онещак, яка навчила мене першої лемківської пісні «Ой верше, мій верше». Через неї я відчула – я на гачку у Львові, я на гачку українських пісень. Відтоді мій рот не закривається. Ми вже 23 роки співаємо з Марією разом, у нас є гурт «Курбаси».
Якими сенсами наповнена українська народна пісня?
Українська пісня – це трансформаційний інструмент, який показує нам глибинні пласти нашої історії, побут наших предків, дає можливість відчути їхній голос… Українська народна пісня ‒ це можливість з’єднатися зі своїм родом, бути їм вдячними, адже завдяки йому ми саме ті, хто ми є насправді. Через народний спів ми можемо відкривати та вивчати історію нашого народу. Наведу приклад: на Різдво готувала одну колядку, колядка дівчині “Калина ‒ Рясна” називається. І коли я побачила опис цієї дівчини, то вибачте, це не бідна замучена селянка, нерозумна, як нам завжди намагались нав’язати. Це була розкішна пані, яка їде на фірі (возі, діалект, – прим.редакції), везе прикраси та вбрана в срібло й золото. Тут подаються зовсім інакші меседжі, якій через такі пісні несуть згадку та історію нашого народу.
Чому в Україні так був поширений колективний спів? Що він дає?
Це складно описати словами. Якби ви потрапили на справжній весільний ритуал, ваші сльози текли б рікою, це такі речі… Це абсолютна величина. Магічне дійство, містерія, яка дуже впливає на щось підсвідоме. Народна пісня – це те, що пробуджує в тобі Україну. Колективний спів помножує всі відчуття разів у 20.
На вашому ютуб-каналі я відшукала одне цікаве відео, в якому звучала чарівна русальна пісня «Рано-Рано» та замовляння від гадючого укусу. Тобто наші предки вірили у магію слова та пісні?
Пісня про змію – це поліський ритуал-замовляння. У нас в Україні кожен регіон має свою традицію співу. Полісся – дуже містичний регіон, в якому й дотепер збереглися пісні померлим – ритуали на могилах, під час яких вони спілкуються з душами упокоєних. Також там є пісні, що співпрацюють з духами лісу, води та землі… У нас досі на Поліссі збережений русальний ритуал водіння Куста, адже русалії це не тільки красива сутність, яка тебе зачаровує, але й магічна особа, яка заманює тебе і може навіть втопити. Тому ритуал водіння русалок передбачає, що ведуть основну русалку, а інші дівчата ідуть якби за нею… Проводять у тому вінку. Це і є ритуал водіння Куста.
Тобто народна пісня ‒ своєрідний оберіг від усього нечистого та злого, інший варіант молитви?
Абсолютно. Раніше пісня супроводжувала людину все її життя: народження, весілля, збір врожаю, смерть. Сексуальні моменти навіть оспівували. Жартували піснями.
Ви їздите в експедиції у пошуках народних пісень, але як то відбувається? Ви їздите від хати до хати з питанням «чи тут ще є люди, які співають народну пісню»?
Хочу наголосити, що я не є етнографкою. Проте в Україні вже є цілі онлайн-платформи, на яких можна знайти народні пісні. Як шукають народну пісню? Професійні етнографи дійсно їздять в експедиції ‒ кропітка це праця їздити від села до села з диктофоном у руках, спілкуватися з бабусями, записувати всі казки, приказки й пісні.
Мені пощастило поїхати в експедицію кілька разів: один раз я була з Мар’яною Садовською ‒ дуже знакова людина в моєму житті, українська співачка, яка живе в Кельні. Вона робила експедицію для іноземців селами, в яких збереглися різноманітні манери співу. Також дуже особливою для мене стала поїздка до гурту «Древо» Надії Микитівни та Ніни Петрівни, це у Полтавській області, село Крячківка. Ми зробили документальний фільм про них “Древо. Любов”. Це дуже доступні й прості люди, які тебе пускають в хату, годують, співають, розділяють з тобою побут. Виходить дуже класне приватне спілкування. Також маю цінний спогад, коли мені пощастило потрапити в гості до Домініки Чекун, це сталося у 2019 році. Фантастична жінка, яка знає понад 400 народних пісень, а її голос занесений до спадщини ЮНЕСКО. Тобто він є нематеріальною спадщиною. І я б воліла, щоб якомога більше таких людей занесли до нематеріальної спадщини України.
Скільки берегинь української народної пісні сьогодні залишається в Україні?
Цифри точної я не знаю, проте небагато. Вони всі не молоді, їх залишається все менше з кожним роком. До прикладу, Надії Микитівні 88 років, Домініці Чекун 88 років виповнилось буквально кілька днів тому…
Чи цікавиться сьогодні молодь українською народною піснею?
Наразі з’являються прекрасні середовища професійних співаків, які дають в доступ українську пісню і зголошують людей на майстер-класи жіночого й чоловічого народного співу. І це має популярність: люди хочуть вчитися співати, і співати не просто поверхово, а заглиблюватися у цей процес. І я кажу не лише про Львів: є гурт «Божичі» із Сусанною Карпенко, в інших містах люди підхоплюють і пробують розвивати ці напрямки. Я бачу як з’являються подкасти про українські народні обрядові пісні.
Тобто ми можемо говорити про те, що в Україні почалося відродження народної пісні?
Воно почалося з 2014 року, почав прокидатися український дух. Велика кількість гуртів народилася в цей час. Ви подивіться як круто працює «Дахабраха», яку колосальну роботу у світі вони роблять, прославляють нашу пісню, нашу Україну.
Українці думають, що природа має служити їм, коли насправді люди мають служити природі
У Вас є ще один цікавий проєкт під назвою «Співочі сніданки», під час яких ви практикуєте колективний спів на природі. В чому ідея цього проєкту?
Я почала реалізовувати «Співочі сніданки» у 2022 році. Я давно мрія про такий проєкт, адже із самого дитинства в мені жили спогади, як у Харкові ми збиралися великою родиною, за одним столом, нас було людей 12. От ми їли, спілкувалися. І мама, і тато, бабусі, і дідусі… З того часу я люблю розділяти смачні моменти їжі з хорошою компанією. І от подумала ‒ чому не сумістити це все зі співом? Адже коли люди їдять, вони потім співають. У мене є різні формати, але формат на природі мені відгукується більш ретритними речами. Цей формат працює глибше, тут жінки виїжджають від буденних справ та можуть сконцентруватися на собі. В природі дуже багато живої енергії, яка тебе заряджає, мов батарейка.
Чи кожна людина може співати?
Кожна. Ви знаєте, часто приходять жінки які говорять таку фразу: «я хотіла до вас потрапити, але чи не зіпсую я вам вашу компанію своїм голосом?». І я дуже часто говорю ‒ співати можуть всі, головне, аби біля тебе був провідник. Також дуже багато приходить жінок, яким батьки чи вчителі сказали «краще б ти мовчала». Це блокує дитину, а потім приходять дорослі жінки, які мають такі розкішні голоси, але не співають, тому що їм сказали «це не гарно». І ми покроково починаємо працювати, дихати, розбирати. Коли є проблема зі слухом ‒ балансуємо оце відчуття, щоб вона балансувала високо чи низько, спів – це навичка, це як шпагат.
Чому українська нація така співоча?
Тому що ми ‒ країна вільних людей! Бачите, спів завжди був в Україні глибинною традицією. Саме через те, що ми вільні люди, росія ніколи не знищить нас. А ще тому, що у нас такі пісні. Сильні й красиві. В Україні насправді багато сумних пісень, країна має багато болю. Зараз нам той біль прокололи й він полився з великою силою. Я думаю, що український спів ‒ це як африканські танці. У них то закладено в генах, як і у нас.
Як не втрачати сьогодні традиції нашого роду?
Треба почати з мови. У нас із цим проблема. Подивіться скільки людей живуть тут і говорять російською. Мова – це вибір та крок назустріч до себе. Назустріч до глибинного усвідомлення України в собі. Відкриється мова, відкриються й інші інструменти підтримки.
Наталя, екологічність Volvo та ваша любов до Карпат спонукає запитати у вас наступне: який вплив людини на екосистему Карпат ви помічаєте?
Звичайно, я бачу вирубку лісів у найкрасивішому регіоні нашої країни, забудову Карпат… Я бачу як люди залишають за собою сміття, і це не може не засмучувати. Я б дуже хотіла, щоб одного дня ми навчилися цінувати нашу природу так, як то роблять у Норвегії… Я була вражена їх високому рівню любові до природи. Ми проїжджали на екологічному безшумному електрокарі VolvoEX30, щоб не турбувати їхні дрімучі ліси, не нести шкоди. Там деревце до деревця, не дай Боже ти щось зірвав чи кинув.
Українці думають, що природа має служити їм, а в Норвегії люди служать природі, на що вона відповідає їм взаємністю. У них високий рівень екологічної свідомості. У нас… У нас люди з мовою не можуть порозумітися, то що вже казати про дерево.
Мені здається, що всі ці процеси в суспільстві потрібно запускати паралельно. Підіймати рівень культури, екологічності одночасно.
Не можу не погодитися з вами.
